вдалися до каральних заходів: відтепер буде заборонено їсти машинне мастило під страхом розстрілу. У день відпочинку займаються вичісуванням вошей. Всі роздягаються догола, щоб розчавлювати цю нечисть нігтями, а воші й на мить не припиняють гризти вас поміж ніг та роїтися в одязі. Одного разу німці вивели нас під охороною на роботи за межами табору. Усіх нас помістили в один барак і заборонили виходити… хоча там не було нужника. Очевидно, відсутність туалетів пояснювалася їхнім міркуванням, що ні в кого не виникне природне бажання облегшитися або попроситися надвір. На роботі це бажання також не передбачалося їхніми правилами. Це може видатися чимсь незначним у нормальному суспільстві культурних людей. Тільки не там. Ця фізіологічна потреба стає джерелом постійних мук, коли люди вдаються до ризикованих спроб облегшитися, не припиняючи працювати, коли намагаються випорожнити кишківник уночі в бараку через кватирку один по одному, кожної миті боячись ударів кийком від охорони.
Що далі тривала війна, і світлішим ставав наш суп, більше тирси додавалося в борошно, з якого випікали наш хліб. На роздачі треба було якось вгадувати правильне місце, намагатися отримати в миску повного черпака та ще й з густішим і не таким світлим супом. Інколи в’язні заводили розмови про кухню. Розповідали з усілякими подробицями про сімейні застілля та кулінарні традиції своєї країни. А ми, тобто я й український товариш, ніколи не говорили про кухню. Бо про що ми могли б розповісти? Про голод тридцять третього року? Про наше постійне недоїдання? Я ніколи не бачив ні шоколаду, ні бананів, ні апельсинів… Розповідати їм про голод? Мені б ніхто не повірив. Серед нас могли навіть бути й комуністи. Мені не потрібна була зайва халепа. А потім якось я побачив себе у випадково знайденому дзеркальці: хирна шия курчати, здичавілі й запалі очі, відразливий лик смерті…
Двічі до мене виявили милосердя. Першого разу якась німкеня потай поклала бутерброд на дорозі, якою я йшов поза табором, і здалеку вказала мені на нього пальцем. Другого разу то був німецький суп, який французькі військовополонені не бажали їсти, коли отримували посилки від Червоного Хреста. Їхні бараки стояли неподалік нашого місця роботи, і ми чекали, коли вони поїдять, потім заходили, випивали їхній суп, злизували крихти зі столу. Вони ніколи й нічого нам не пропонували, але й ніколи не виганяли. Ми з ними були дві різні породи: вони мали офіційний статус, національність, форму; а ми були лише недолюдами, і наша національність вміщувалася на клапті ганчірки. Було й інше страждання: неможливість усамітнитися, десь присісти, щоб можна було думати, як людська істота, а не як собака, який весь час боїться, що його поб’ють. Траплялося, що я ховався в нужнику, щоб поплакати якусь хвильку над своєю долею.
Особистість кожного в’язня була зведена до шматка ганчірки, що він носив його на собі: “P” для поляків, “OST” для радянських, трикутник певного кольору для тієї чи іншої нації, шестикутна
