style="font-size:15px;"> Потім Соня довго їхала попри водосховище, воно то розливалося до самої дороги, то відступало, оголюючи глиняні язики берегів. Там, де водосховище було зовсім мілке, гойдалися вибляклі стебла торішнього очерету, й між них піднімався де-не-де низький вечірній туман. Соня увімкнула фари, і відблиски тяглися за нею вздовж берега, тремтіли на темній воді. В місці, де водосховище поступалося врешті місцем селу, а за ним кладовищу, при дорозі стояла жінка. Соня зупинилася.
– До повороту? – спитала жінка. Справжній поворот дорогою був лише один, Соня завжди відзначала ним половину відстані. Після нього зазвичай дуже хотілося нарешті вже приїхати, тож треба було вважати, щоби не їхати надто швидко: дорога там уже майже весь час тяглася через містечка й села, у своїх справах на дорогу вибігали кролики, кури, пси, діти, важко виходили великі темні люди.
– Сідайте, я вас підвезу, – сказала Соня, й жінка полізла на заднє сидіння. В сумці у неї стукало якесь залізне причандалля, бухали одна об одну порожні пластикові пляшки: жінка їхала з кладовища. Ще від Поминальної неділі, через Великодні свята і дотепер щоразу, маючи вільний день, вона вирушала на кладовища до своїх мертвих, врізаючись маршрутами цих відвідин дедалі глибше в області та райони країни. Мертвих було в неї якось дуже багато. Перелічувати вона почала з найближчих, географічно найближчих: баба чоловіка лежала поруч, в її селі (дід чоловіка лежав з війни десь у Білорусі, вони до нього їздили тільки одного разу, колись давно), там же, тільки на іншому кладовищі, лежав і сам чоловік; у сусідньому селі лежали чоловікові батько, мати, дві сестри та їхні чоловіки, продумано зібрані всі разом, з ними жінка поралася в один заїзд; жінчині баба й дід разом з її горбатою тетою лежали в районному центрі неподалік, дід і баба поруч, під спільним пам’ятником, а тета за огорожею – жити горбатою їй не подобалося зовсім; мама жінчина лежала в березовому лісі на хуторі за сорок кілометрів від села; на південь звідти, через ріку, лежав жінчин батько, його друга дружина, її син від першого шлюбу та спільна донька, жінчина молодша сестра – згоріли всі разом, добра була і дружня ця друга родина; за тридцять кілометрів від свого діда лежав жінчин син, на закинутому кладовищі у вимерлому селищі коло спорожнілого елеватора; ще за дві години автобусом звідти лежав жінчин дворічний онук, там жінка завжди залишалася на ніч у своєї невістки; далі, біля водосховища, лежала дружина її другого сина, сам син більше там не жив, і Соня про всяк не стала цікавитися, чи жив ще взагалі. Далі, в місті – туди на другі вихідні поїду, – казала жінка, – лежали батьки її другої невістки, а ще далі – туди аж на Трійцю, – друга жінчина тета…
– Що ви з ними робите? – спитала Соня.
Жінка замислилася.
– Ну, пам’ятник помию, в кого не просто хрест, – сказала вона, – бо ворони сідають і гадять. Траву виберу, посапаю. Посаджу, може, щось. Подумаю, побуду з ними, говорю до них – це ж моя родина.
«Невже
