Час уривався – про війну дід не розповідав ніколи, щось таке сигналізувало йому з тих спогадів, що він не хотів пропускати навіть у слова – не те що в життя.
Був березень, і Соня завела авто, щоби дід не замерз. Вона прийшла додому і напилася шипшинового напою, який дід запарив ще зранку. Від того напою захотілося спати й мріяти, і Соня подумала прилягти на годинку.
– Я заберу діда з гаража, – сказала мама і напилася шипшинового напою теж. Зранку вони прокинулися й побігли за дідом разом.
– От же ж дід буде джвендіти, – казала мама, видихаючи на ходу білі хмарки, їм із Сонею було одночасно весело та соромно від того, що вони отак забули діда в гаражі. Дід лишався розумненький і обережний по життю, сам додому би не пішов. У гаражі було сухо, безпечно, електрику дід провів туди, ще коли купив машину.
– Буде джвендіти, – погоджувалася Соня. Джвендіти дід любив понад усе.
Але дід не злостився і не джвендів. Із закинутою головою він сидів на водійському кріслі в заведеному «жигулі», всі вікна були щільно закриті. Світло в гаражі дід сумлінно вимкнув.
– Спить іще, – з полегшенням сказала мама. Дід посміхався, був якийсь весь розгладжений, ніби гумовий. Напевне, він і правда спав. До того, як учадів. Ховали діда перед Великоднем. Священик, якого партійний Сонин дід не хотів би, підвивав монотонно про те, як душа перебуває – десь там перебуває, кидається до всіх, кричить і голосить, але ніхто ще її не чує, ні живі, ні мертві, ні Бог, ні ангели, ані навіть інші душі, які точно там мають бути в цьому перевалочному пункті. Соні ніколи в житті не було так зле, як коли вона уявляла собі діда, котрий хоче в туалет, пити, варити шипшину чи джвендіти, сіпається між усіма і лащиться до кожного, а ніхто його не бачить і не чує, так ніби нема ніякого діда. Сам він лежав у труні в мундирі полковника, медалі з війни Соня з мамою чіпляли на діда в останній момент, не знали, як правильно, тому вчепили як попало. Дідові друзі, ветерани, перешіптувалися осудливо. Дід був маленький, менший за Соню з мамою, коли і як він став таким маленьким, думала Соня, згадуючи його кремезним, рухливим, голосним живим дідом. Мертвого діда було страшно шкода, хотілося його підняти, обійняти, пожаліти. Коли на кладовищі дали салют, для якого з військової частини привезли накурених солдатиків на вантажівці, що від неї могло би вчадіти ціле місто, і діда стали накривати кришкою, Соні здалося, що він вмощується з полегшенням – усе в нього вийшло, хай зі священиком і неправильно причепленими медалями, але це деталі, а за ними дід ніколи особливо не заморочувався. Чи добре це, чи зле, думала Соня, що все так складно і ми до кінця ніколи не знатимемо, що сталося само собою, а що – бо так було би краще, і головне – чи винні ми в чомусь, і якщо так – то в чому саме? Врешті вона тоді вирішила ніколи не думати, як це все насправді відбулося й чому, щось підказувало їй, що саме так і буде правильно. Мама, правда, довго після того не могла спати, так ніби вона забула когось важливого в гаражі. Вона хотіла була пити дідове снодійне, але біла
