дихнувши, наче пан Єжи, перегаром, якось насмішкувато каркнув. Катерина гордовито і вдоволено випросталася. Ступаючи повільно і граційно, наче тоді, на балу, вона рушила назад у кімнату. Відповідь пані Даманська отримала.
Розділ VIII
Шинок Стеця П'явки славився на все передмістя. Якби комусь довелося звідкілясь приїхати на Старий Ринок у ярмаркових справах, то святим ділом вважалося заїхати до Стецька і перехилити чарчину-другу. А скільки побрехеньок передавалось тут із вуст в уста! Сам господар, часом не маючи роботи, полюбляв, підперши руками голову, послухати історії, що приносили із собою бородаті мандрівники. Траплялося, що відвідувачі їх і годували, і поїли в обмін на ті побрехеньки.
Проте найбільший прибуток Стецько мав з подорожніх, котрі в сутінках, як-то кажуть, цілували замок на міській брамі і не мали де зупинитися, як тільки в нього. Під вечір до шинку приходили музики: юнак-сопілкар, вусатий скрипаль і сивий дідок з кобзою. Усю ніч вони бавили гуляк, а вранці розбрідалися хто куди.
Омелько, магістратський писар, бував тут частенько. Випивав і залицявся до П'явчихи. Утім, не лише це. Маючи гарного співрозмовника, себто кума свого Беня, Омелько полюбляв поміркувати і про серйозні речі. Приміром про відьом. Що-що, а на цьому він знався. Стишивши голос і безупину хрестячись, він розповідав такі придибенції, що пан Бень боявся йти поночі додому і лишався в шинку чекати ранку.
Пан Бень, цей достойний урядник і відданий слуга магістрату, щойно виконавши того дня свій обов'язок у Високому Замку та гарненько виспавшись у стайні, поніс свій опис у магістрат. Там сердито зустріли автора, який невідь-де пропадав цілу добу, і безсердечно поглумились із творіння його пера. З-поміж цієї невдячної публіки знайшлася тільки одна співчутлива душа, себто його кум Омелько, писар. Біда якось особливо в той вечір зблизила їх і повела звичною дорогою – до шинку Стецька П'явки.
Музики, певно, добре виспались і похмелились, бо так шкварили, що смуток пана Беня, либонь, не втримався і притьмом пустився в танець, геть забувши про господаря, якому увесь день підгризав душу.
– А то, куме, нині так є, що від тих відьом спасу нема, – почав звичну розмову Омелько після першого кухля, – куди, з перепрошенням, не сякнешся чи в який куток не глипнеш – усюди як не якесь кодло, то його послід…
Тут, мов на підтвердження цих слів, з темного кутка на Омелька зиркнуло двоє здоровезних диких очей, аж у писаря мороз сипнув по шкірі і слова застрягли в горлянці.
– Ет, знову ви за своє, куме, – відмахнувсь, як завжди, пан Бень, для якого творче падіння вже відходило в минуле, і він весело гойдався в такт музиці, ніби піддражнюючи скрипаля.
Погляд тим часом зник, і Омелько вирішив бути обережнішим, затим зробив добрячий ковток, запхнувши непромовлені слова в утробу.
…Ех, Омельку, з'їв би ти шмат шинки, вгриз би до лажу півцибулини та ще й кухлем пива все те запив, то,
