Коли шурхотіння стихло, почувся приглушений стогін: «О-о-о-о… Ku-ku-ku-r-r-wa-a-a-a»…
Тим часом пані Даманська, вже більше не в змозі стримувати свій гнів, вистрибнула легко, мов рись, з карети і рушила до воріт. Сторожеві, який, щойно причалапавши, відчинив їх, вона різко кинула:
– Доручаю того бовдура тобі. Він п'яний, як чіп…
Старий лях уклонився і, спідлоба дивлячись їй услід, пробурмотів, повільно розгинаючись:
– Казав же я йому: «Не беріть, пане, за дружину русинки. Хіба сумирних полячок вам мало?» Як у воду дивився – відьмачки всі до одної…
– Витягнемо його з тих кущів, чи хай там і лежить? – промовив, підійшовши, кучер.
– Тягни, ґалаґане, бо то твій пан.
– «Тягни, тягни»! А йдіть-но лишень помагати, бо я сам не годен.
– Може, воли пригнати?
– Не базікай.
– Тра було пані попросити…
– А що пані?
– Пальцями клацнула б і він сам би полетів.
– Бігме, правда…
Піднявши гордо голову, Катерина Даманська йшла темною алеєю. Кроки її були швидкі і трохи непевні. Здавалось, вона стримує себе, аби не полетіти. В її чарівній голівці одна за одною змінювались думки. Одні конали, інші народжувались, декотрі вона душила ще в зародку… Проте одна з них, народжена не в голові, а біля серця, пережила всіх. Тихо причаївшись десь у куточку, вона підступно чекала належного моменту. І ось цей момент настав. Катерина спинилась і різко, наче прагнучи її позбутись, мотнула головою, притулившись щокою до оголеного плеча. Марно! Думка не полетіла шкереберть, вона лишилась, бо цього підсвідомо прагнула сама пані Даманська!.. Так! Волосся кількома темними пасмами впало на її знеможене обличчя. Якась первісна і дика краса майнула в цю мить у її палких очах і злегка розчулених від важкого дихання вустах. Вона була переможена тією раптовою думкою, але тому, що здалася сама… Відьма! Усі демони пекла жили тепер у її душі! А душа прагнула одного…
У покоях Катерина опинилася перед дзеркалом у золотій оправі, яка зображала якесь чудернацьке хитросплетіння. В ньому пані Даманська побачила себе на повний зріст… Прекрасні до нестями груди вже звільнилися зі свого полону і тепер зухвало здіймалися в ритмічному диханні. Катерина провела по них долонями і злегка усміхнулась. «До біса», – подумала вона і кількома вправними рухами спустила сукню додолу. «Цієї ночі ще буду з ним, а потім…»
За вікном почувся глухий гуркіт грози, і важкі краплі застукотіли по темних шибках.
У той самий ранок наступного дня, коли Христоф увірвався до Львова, пані Даманська прокинулася і відразу звелася з ліжка. За звичкою вона мала б зараз гукнути служницю, щоб та принесла своїй господині ранкову легку одіж, розчесала волосся і провела до вже зготованої ванни. Проте Катерина не поспішала торкатися маленького мідного дзвоника, який миттю пригнав би покоївку сюди. Лишивши свого сплячого чоловіка й далі хропти на всі заставки з-під білосніжної ковдри, Катерина ступила кілька
