ведучи коня, йшов Христоф, додаючи до важкого дихання двох відьмоборців тендітну мелодію шпор. Пана Беня ця мелодія заспокоювала, а Омелька надихала. Самого ж Христофа така таємничість смішила, проте передчуття затишного дому і хорошої вечері, обіцяні писарем, змушували підігравати цьому добродушному борцеві з нечистю.
Слідом за конем, ухиляючись від помахів хвоста цієї благородної тварини, йшов граф Хіх. Його шляхетні очі, що світилися в темряві, більше дивились на стежку, оскільки сліди, які залишав попереду кінь, подекуди липли до чобіт і кепсько пахли. Останнім ішов графський слуга. Він мовчки вдивлявся єдиним оком у темну постать господаря і нічим більше не цікавився.
Врешті поле закінчилося, і стежка, вистрибнувши з жита, повилася далі сірою стрічкою поміж темної трави до одиноких вогників вдалині, біля яких перебріхувалися час від часу собаки. На межі росло високе і гіллясте дерево, плоди його зацвиркотіли під ногами та в кінських зубах.
– Ту яблуня, – тихо сказав Омелько, – їден жид колись її посадив… Але яблука такі кислі, що, крім коней, їх міг би їсти хіба що дідько.
– Навряд чи, – озвався Хіх.
Брудно вилаявшись і не по-графськи плюнувши, він метнув у темряву надгризений плід і сердито додав:
– Жидва…
З боку села почулося якесь дике хихотіння. Кінь різко звів голову і тривожно заіржав.
– Ну-ну, – сказав Омелько, витягнувши в той бік шию, – покажись мені…
Утім, щиро кажучи, відважний писар і гадки не мав, що робитиме, коли раптом опиниться віч-на-віч з кимось із нехрещеної братії. Але він був не сам, а ця обставина робить будь-кого героєм.
Місяць мав би тепер висіти над головою, але він, з необережності зачепившись за Лису Гору, тріпотів самотнім бранцем майже над обрієм. Хіх легенько дмухнув у той бік, і він, розгойдавшись, рушив угору, поступово зменшуючись.
– Ге! – вихопилося за спиною, затим хтось гепнувся.
– Куме? – тривожно мовив Омелько.
Пан Бень сидів на купі розчавлених яблук і жалібно стогнав:
– Люди добрі, ну це вже занадто. Раків у шинку я ще міг стерпіти, але ж місяць – не рак!.. Ні, тепер ані краплини до рота.
– Тю! – глузливо відповів писар і вхопив кума попід руки, роблячи відчайдушну спробу звести його на ноги. – Що ви там вигадуєте!
У цей час якийсь дикий сміх пролунав зовсім близько, і на осяяній місяцем стежині з'явився дивний вершник: гола й розпатлана молодиця сиділа на плечах в огрядного чоловіка, тримаючись обома руками за його розкішні вуса, правлячи ними, як віжками. Кінь кур'єра, побачивши таке видиво, рвонув геть, і доки Христоф його стримував та заспокоював, дивне породження ночі вже шурхотіло в житі.
– Свят, свят, свят, – пронеслося між присутніми, а Хіх відступив від них на три широкі кроки.
– То наш староста, – вичавив з себе Омелько, – ач, осідлала, навіжена…
– У-у, нечисть! – раптом завив пан Бень і, вхопивши яблуко, метнув його в жито.
Щоправда,
