не відповідатиме й не допомагатиме без завіту з ним і жертв, тим завітом зумовлених.
Тяжко зітхнувши і тричі примовивши, Лобас зійшов до входу в божницю, прочинив двері. На них він побачив різьблені зображення оленів і плетене коло. Але того, що давні жерці накреслили в колі, могитич не зміг розібрати. Риси і черки вхідного закляття стерлися від часу, або ж (і таким припущенням не вартувало нехтувати) були кимось стерті навмисно. Лобас прошепотів принагідне звертання до Пека, назвавши його – уперше за все своє жрецьке життя – батьком роду. Й тільки після цього переступив через поріг.
Усередині тхнуло гниллю. Пеків камінь на вівтарі був таким, яким йому й належало бути: чорним, довгастим, гладеньким, подібним до зведеного для дії джерела чоловічої сили. Хтось залишив біля каменя підношення – ніж із красивою кістяною ручкою, срібну монету давнього ромейського карбу, засохлу руку з пальцями, розчепіреними і прикрашеними перснями.
Ці персні привернули могитичеву увагу. Він трохи знався на високих посвятах і відразу впізнав знаки на перснях. На Пековий вівтар хтось поклав руку мага з далекої землі, яку називали Місром.[2] Хрестик з петелькою на золотому персні був давнім знаком тамтешніх сонцесповідників.
«Далеко ж тебе занесло!» – віддав належне руці Лобас.
Він зняв з шиї намисто. Дороге, з червоних агатів-лалів та золотих хазарських злитків. Обережно розташував його поряд із ножем і рукою. Потім став на коліна перед Пековим каменем, взяв до рота кілька дрібних шматків волхвинного гриба. Поклав праву руку на камінь. Почав повільно, дуже повільно і зосереджено перетирати їх кутніми зубами. За тим, утримуючи в роті грибну жуйку, ковтнув зі шкіряної фляги настоянки з тирличу і кореня оману. Отрута звично обпекла горло. Могитич закрив очі і знову заходився жувати гриба. Щелепи рухалися, наче жорна. Повільні невмолимі жорна. Подумки Лобас викликав образ колоди, перекинутої через ущелину. За ущелиною уявив непроглядне і темне пасмо туману. Замурмотів примовки. Невідомо скільки часу минуло, аж поки той туман з уявного став справжнім. Живим і гірким, наче корінь оману.
Минув незнаної тривалості уривок з вічності.
Навколо колоди з'явилося й наповнилося світловою могуттю зеленкувате сяйво. Могитич очікував, що Пек вийде до нього з гіркого туману, але норовистий божок усе втнув за своїм звичаєм. У колоди виросли рисячі очі і втупилися в Лобаса.
«Привіт, жерче».
«Й тобі привіт, отче Блудень».
«Відколи ж я вам отець?»
«Просимо тебе про батьківство та дорожню опіку, бо ж осиротіли роди наші у мандрах».
«Вигнали вас, так?».
«Від дальніх земель хазарських прийшли сповідники Богомола і подолали нас не мечами, а страшними своїми вроками. Мусили ми кинути дідівську ріллю, божниці та житла. Мусили відступити на захід. Під твій благий покров, отче. Скажи, чим саме маємо тобі офірувати».
«Ти
[ii] Міср – давня назва Єгипту.
