що не плаче», – гайнула в його голові зайва думка. Доброслава плакала рідко, натомість ходила з воями на полювання і у розвідки. Дівчина з роду Тура мала на тілі бойові шрами, залишені не лише кігтями хижаків. Відколи плем'я зустріло жінок-войовниць зі знаками Богомола, старійшини не забороняли сильним і спритним дівчатам навчатися військової справи. Така політика була тим більш доречною, що програні битви зменшили кількість боєздатних мужів.
Доброслава раптом випручалась з обіймів княжича.
– Кого ще пектимуть залізом? – спитала вона.
– Усіх вродливих дівчат… Кажуть.
– Значить і Спірку, і Риску теж?
– Певно що так, – княжич і сам подумав про цих Славкових одноліток. Вони були неродовиті, з тяглових сімей, але за теперішніх обставин про це можна забути. Спірка і Риска навчалися військовому мистецтву разом із Доброславою. їм також не бракувало ані спритності, ані мисливського досвіду. Одній людині в лісах ніяк не вижити, а втрьох – можна спробувати.
– Ми разом підемо, – наче підхопила Томирадову думку дівчина. – Треба їх розбудити.
– А маєте куди йти?
– Куди? – Онука Горана на хвилину задумалася. – Та ж бісова намова швидко не розвіється. Твій батько у божих справах упертий… Треба буде, принаймні, зиму десь перебути. На схід дороги немає…
– На північ також. Тамтешні князі батькові ближні. Вас впіймають і йому видадуть.
– Якщо впіймають.
– Там болота, і всі проходи через них під наглядом. Або згинете у трясовинні, або ж вас уполонять.
У вежці на довгі хвилини запала мовчанка. Було чути лише шарудіння мишей під кліттю.
– У Кракових землях і у франків почалися війни, – припинила мовчанку дівчина. – Там не лише дороги – усі стежки засідками перекриті. Значить дорога одна – в гори.
– Там бісопоклонники і людожери.
– Краще вони, аніж живцем горіти на жертовнику. Кажуть, що в горах є печери і закинуті засіки. Знайдемо там міцну криївку, відіб'ємося й від бісопоклонників. А звір у горах і зимою не переводиться. Не пропадемо.
– Ведмеді…
– До Пека ведмедів!
Онука Горана двома руками розсунула борти князенкового жупана:
– Поцілуй мене!
– Славко!
– Ще! Ще!
– Я тебе знайду, – шепотів Томирад, блукаючи губами у широкому вирізі її сорочки. – Де б ти не була, знайду. Клянуся Пековими очима!
– Коханий… – Доброслава вкрила нахилену голову княжича швидкими цілунками. – Ти рятуєш мене…
«Хоч би вежу не розвалили», – посміхнувся Цапик, зачувши зверху характерні звуки. Разом із нічною прохолодою під шкіряний підкольчужник дружинника заповз скуботливий неспокій. Він уже здогадався, що між приїздом до городища Волха і дивною поведінкою княжича існує зв'язок. Волха тут не любили і боялися. Не розуміли деяких його слів і вчинків, заздрили плодючості його жінок і наложниць. Називали служителем болотяних духів, нечистим та пожирачем сивих поганок.
