зірками Мокошева Черпала, але від сарп'ячого укусу Тітіра втратила денний глузд, що сполучає бачення з міркуванням. Волх не дав вигнати причинну до лісу, сказавши родичам, що замість втрати дівчинка набула благословенного, але примхливого нічного глузду. Він також пояснив, що нічний глузд не потребує міркувань, бо керують ним всевідаючі, заручені з невблаганним часом, зміїні боги.
Від тих днів навколо Нерухомої зірки обернулося багато річних юлів-коловоротів. Волхові передбачення справдились. Родичі помічали, що присутність причинної відганяє врочні тіні, сварні настрої та страхи. Там, де Тітіра гралася ляльками-мотанками, мурмотіла примовки та співала свої пісеньки, вільніше дихалось, легше вибачалось і працювалось дружніше. Іноді з її слів люди виймали несподівану мудрість. Не ту мудрість, що її потрохи збирають з досвіду, як вершки з молока, а раптову, цілісну й досконало завершену, немов щойно знесене яйце. Навіть могитичі, надіючись вивідати знання зміїних богів, час від часу приносили причинній медові коржі та шматки смаженини. Навесні, коли дівчата в ім’я Богині топтали ряст, Тітіра входила до їхнього кола і крутилася так скажено, наче в неї вселявся степовий вихор. А ще, від того дня, коли причинна заспівала уперше, змії оминали городище і жодна дитина не померла від їхніх укусів.
У день ордалій, як тільки на сході піднявся ранковий світловий конус, Тітіра прийшла на посипаний триною тік. Вмостилася навсидячки на виступі теремної підкліті, підіпхала під себе охвістя дертої сорочки і почала наспівувати:
«Сиди, сиди, Ящере-пращуре! Ладо-сторадо, на столі срібному, на столі золотому! Гризи, гризи Ящере горіхове зерня, вітряне сем’я!»
Чим вище сонце піднімалося над обрієм, тим більших змін зазнавав тік. Спочатку на ньому поставили чотири різьблені стовпи-свідки, обернені дубовими обличчями до центру тока. Дружини могитичів обмазали свідків лоєм. Поки вони втирали ведмежий жир у деревину, їхні чоловіки з належними молитвами та піснями розклали у самому центрі велику ватру, видовжену з півдня на північ. Для судової ватри годилася не кожна деревина. Щоби Сили не зазнали образи й не роззлостились, колоди взяли з тих запасів божниці, де вже кілька юлів висихала мертва плоть священних дубів із пралісу. Вона була твердою, білою, наче кістка, і пахла травневою ніччю.
Поки колоди перепалювалися на вугілля, Тітіра мовчки дивилася на вогонь. Вона склала руки над головою «дахом» і стиснула губи у тонку щілину.
«Зміївна мудру чинить!» – шепотіло жіноцтво.
Тік поступово залюднювався.
Коли замість ватри на току виник чорно-червоний прямокутник розжареної грані, на південному боці почали ставити стіл для князя. Туди ж вийшли старійшини і дружина. Могитичі заспівали хором:
Іти, зверни, зверни до гори!
Іти, зійди, зійди, запали!
Іту медову вийми, урви!
Жрецький спів наче розбудив Тітіру. Причинна зашепотіла: «Не сиди, не
