потрапивши у склавинські[11] землі, Хельґ повною мірою оцінив усю складність своєї місії. Справді, не враховуючи його самого та малолітнього Інґвара, на кожному з двох човнів налічувалося по п'ять десятків воїнів. Звісно, сотня відчайдухів-вікінгів – це грізна сила. Проте такої кількості не вистачить для того, щоб у разі потреби взяти в облогу і спалити вщент добре укріплене поселення з усіма охочими захищати його. А про тутешній оплот склавинів – Київ-місто – йшов саме такий поголос…
Ех, було би вояків хоч пару сотень – тоді ще сяк-так можна впоратися. І дві великі лодії за потреби могли би вмістити саме таку кількість горлорізів-вікінгів… Але у тім-то й біда, що хоробрі Рюрикові дружинники не надто довіряли чужоземцеві – безземельному[12] норвезькому ярлу! Лишалося розраховувати на пару дюжин власних людей, яких гордовиті ромеї,[13] наприклад, назвали б «особистою гвардією» ярла Хельґа. Ну, і ще на тих шведів, які зважили на присягу, дану помираючому конунгові: все ж таки похід у далекі склавинські володіння ярл затіяв не задля втамування самолюбства, а заради Рюрикового спадкоємця – малолітнього Інґвара… Отак і нашкрябав сотню вояків.
Але як учинити тепер?! Поголос про появу в тутешніх землях ватаги озброєних до зубів вікінгів неодмінно випередить лодії – немов ті хвилі, що досягають річкових берегів раніше, ніж човен. Якщо навіть вітер зміниться, й вони не на веслах йтимуть, а під вітрилами – поголос все одно не випередити. Отже, доки лодії дістануться Києва-міста, склавини встигнуть підготувати гідну відсіч непроханим гостям.
Ну що ж… Ні самому Хельґові, ані його відчайдухам до битв не звикати! І за інших обставин ярл без найменших вагань наважився б на штурм будь-яких укріплень, навіть маючи під рукою ту ж таки сотню проти навіть не людей з плоті і крові, а натовпу легендарних гірських велетів, безжальних, жорстоких та незламних! Але в тім-то й річ, що одна маленька обставина заважала йому нині: малолітній Інґвар. Тільки завдяки йому похід і набував сенсу, бо Рюриковим спадкоємцем був саме цей хлопчина, а не безземельний ярл Хельґ. А якщо так…
Хтозна, що могло статися під час битви сотні вікінгів (нехай навіть несамовитих, немов дракон Нідхеґґ[14]) зі склавинською армадою невідомої чисельності! Поза сумнівом, остаточна перемога буде за його горлорізами – бо немає у цілому світі народу, здатного протистояти натиску відчайдушно-хоробрих норвежців і шведів. Тим паче, про склавинів подейкують, що вони з більшим задоволенням землю оратимуть, ніж воюватимуть.
А їхній князь нібито загалом обрав для себе віру ромейську[15] – ту саму, де божок один-єдиний і навіть той помирає прибитим за руки-ноги до схрещених дощок… Що за маячня?! Хіба личить славетним воїнам таке неподобство?! Ні-ні, віри ромейської дотримуються самі лише боягузи, підкорити яких нескладно.
Але навіть найбільші слимаки, загнані у повну безвихідь, здатні на несамовитий вчинок! Що ж станеться, якщо обложений ворог з відчаю раптом вдарить саме у те місце, де знаходитиметься малолітній Інґвар?… Виключати цього не можна. А тоді від ідеї штурму доведеться відмовитись.
Звісно,
[xi] Склавини – візантійська назва слов'янських племен, що заселяли території на північ від Дунаю, зокрема лісостепове правобережжя України та Полісся. Склавини були родичами антів – предків сучасних українців.
[xii] Саме безземельні варязькі ярли здебільшого промишляли військовими походами та пограбуванням підкореного населення.
[xiii] Візантійці.
[xiv] Персонаж скандинавських міфів.
[xv] Мається на увазі християнство східного обряду – православ'я.
