стишив голос, нібито його міг підслухати хтось сторонній навіть на середині Данапра, сказане ним добре почули всі вояки-горлорізи.
– Хто ж візьметься допомагати нам? – так само тихо спитав украй здивований Алберт. На що Хельґ відповів:
– Якщо ти досі не здогадався, то й не треба воно тобі! Поясню, коли досягнемо мети нашого походу.
І додав, озирнувшись на темну річкову воду:
– Судячи зі швидкості течії, якщо навіть ми й надалі підемо на веслах, до Києва-міста лишилося дні три, не більше. Отже, чекати вже недовго.
Троє людей увійшли до Волосового[21] капища мовчки, уважно і водночас обережно озираючись на всі боки, немовби очікували якогось невідомого підступу. Така поведінка недвозначно виказувала іноземців – утім, як і непоказний, зношений у тривалих мандрах одяг явно нетутешнього покрою. Дрожко мовчки очікував, доки прибульці заговорять, щоб визначитися з мовою подальшого спілкування.
Отже, якщо взяти до уваги штани зі звірячих шкур, потерті блузи з нехитрим візерунком, легкі шкіряні чобітки майже без халяв і на додачу плащ у найстаршого за віком прибульця, який виглядав найбільш упевненим, а отже, ймовірно, був їхнім ватажком… Судячи за цими ознаками, до Волосового капища завітали варязькі гості.[22]
Цікаво, чи так це є?
Носій плаща нарешті пригладив пишну бороду і, звертаючись до Дрожка, заговорив незнайомою мовою, що здавалася уривчастою й якоюсь холодною.
– Я не розумію твоєї говірки, варяже, – відповів волхв впевнено, бо вже не сумнівався, хто саме завітав до святилища Волоса у передвечірній час. Тоді заговорив інший гість – можливо, теж купець, а може, і слуга носія плаща:
– Ми мирні торгові люди, ми тільки-но сьогодні припливли сюди з далекої землі Новгородської від тамтешнього конунга Рюрика і ярла Хельґа.
Цей був не тільки явно молодшим на вигляд, але тримався трохи позаду ватажка і визирав з-за його плеча. Його вимова була хоча і не зовсім ідеальною, проте цілком зрозумілою. Оце вже інша річ!..
– Слухаю тебе, варяже, – звернувся Дрожко тепер вже до молодого купця.
– Звідки ти знаєш, що ми є варяги… варязькі гості? – почув у відповідь.
– Боги підказали, – волхв не втримався від самовдоволеної посмішки. – Слухаю тебе, мирний торговий чоловіче. Чого ти хочеш? Чого хочете ви усі?
– Хочемо принести гідні пожертви богам, щоб вони змилостивилися, послали нам попутний вітер, тиху воду і легку вдачу. І щоб похід наш у землі ромейські завершився вдало. Але припливши сюди по Данапруріці, ми не знайшли, де можна помолитися нашим богам. Більш того…
Варязький гість замовк, нерішуче перезирнувся з товаришами, потім втупився собі під ноги й почав роздивлятися глинобитну підлогу капища, немовби підшукуючи гідні слова. Дрожко дуже добре зрозумів причину такої поведінки, бо і його самого невпинно, рік за роком гризли ті самі думки, що, мабуть, роїлися зараз у головах купців.
– Ми
[xxi] Волос (Волох, Велес) – давньослов'янське божество, покровитель скотарства і поезії.
[xxii] «Гості» у даному контексті – «купці».
