має значення, чим саме ви торгуєте, – знизав плечима волхв, – тим паче, що кушніри шиють теплий зимовий одяг саме зі шкури худоби… Втім, якщо хочете, можете піти до святилища Дажбога.
– А Дажбог ваш?…
– Дажбог – це сонце і статок. І заступник усієї нашої землі.
– Усієї вашої землі?…
Варяги обмінялися напруженими поглядами, тоді їхній ватажок (хоч як важко було йому розмовляти чужою мовою) заперечив:
– Ні Дажбог, не хотіть Дажбог, давай твой Волос.
Дрожко кивнув, знов не втримавшись від самовдоволеної посмішки.
– Тільки хоча твій Волос і є заступником усіх скотарів і торговців, тим не менш, це не наш бог, – цілком справедливо зауважив третій гість. – Отже, ми лише заплатимо за жертву, але не станемо її приносити.
– Ти приносить жертва, – носій плаща доволі безцеремонно тицьнув пальцем у груди волхву. – Ти сам, без ми. Ні?…
– Як забажаєте, так і вчиню, – кивнув Дрожко. – Можу й сам принести жертву Волосові, одразу як ви полишите капище.
Третій гість кивнув і передав божому служникові невеличкий шкіряний мішечок. Там лежало щось тверде – мабуть, кілька монет і, здається, два чи три персні.
– Нехай Волос благословить ваш шлях, зробить його легким, а справи ваші вигідними.
Волхв хотів відійти у віддалену затемнену частину святилища, щоб сховати пожертви варязьких гостей, проте носій плаща зупинив його:
– Ні-ні, дравід, ти не йти. Ми ще хотіть говоріть ти. Важливо говоріть.
Дрожко здивовано озирнувся:
– Чого ще вам треба, варяги? Пожертву ви оплатили… Може, якісь амулети або?…
– Йдеться про інше, – мовив другий гість. – Коли саме у вас почали віддавати найбільшу шану ромейському богові? І як при цьому почуваєтесь ви – дравіди, які служать іншим богам?
– Навіщо тобі це знати? – проскреготав Дрожко таким голосом, щоб безцеремонний варяг одразу зрозумів усю недоречність свого запитання.
– Не ображайся, дравіде! Ми купці, ми багато різних земель об'їздили і скрізь спостерігали одне й те саме: варто було в якомусь місті завестися цій пошесті – ромейському божкові, прибитому за руки й ноги до схрещених дощок, як решта богів зазнавала принижень і навіть гонінь, нечуваних для вільного світу.
– Тому й запитуємо тебе, коли це ромейське лихо спіткало Київ-місто. Бо нам цікаво вислуховувати людські розповіді, – додав третій гість.
– Цікаво, цікаво, – енергійно закивав носій плаща. – Говори, говори, дравід!
– Та вже третє десятиліття пішло відтоді, як князь наш Осколд перейняв кляту віру грецьку.[24]
Сказавши це, волхв кинув короткий погляд на гостей з-під мимоволі наморщених брів, щоб перевірити, чи не глузують прибульці. Втім, здавалося, вони цілком щирі у своїй допитливості…
– А як таке сталося, дравіде?
[xxiv] На русі греками називали ромеїв-візантійців.
