придумати щось мав негайно: інакше похід у склавинські землі втрачав сенс.
До речі, з цим можна було би сяк-так змиритися. Ну, повернув би він назад, підготувався би краще – і знов у похід! Але ж і це неможливо!!! Й не лише тому, що жоден вікінг не відмовиться від походу, навіть не спробувавши зійтися з ворогом у двобої, а це вже відверте боягузтво. Були ще дві причини не відмовлятися від задуманого негайно.
«Треба зупинити їх, Хельґу! Треба позбавити мерзотних рабів самої можливості втекти у склавинські землі – а це стане можливим, коли у Києві-місті володарюватиме справжній нащадок вікінгів. Мій син Інґвар має стати тамтешнім князем – ти розумієш це, Хельґу Орварде?! Мій Інґвар!.. І саме ти допоможеш йому якнайшвидше і якнайнадійніше вкорінитися у самісінькому серці склавинських земель. Допоможи в цьому, Хельґу!!! Заприсягнися, що допоможеш…»
І він заприсягнувся, бо чудово розумів, чим усе скінчиться, якщо не зім'яти клятих склавинів і не розчавити їхнього князька Хьоскульда. Під його владу тікали всі невдоволені пануванням вікінгів жителі ладозьких, новгородських та інших північних земель. Почалося це після поразки й жорстокої, хоч і справедливої, страти Вадима Хороброго,[16] а як не стало Рюрика – втечі на південний схід перетворилися на справжню пошесть. Якщо це неподобство триватиме й надалі, то через пару десятиліть північні землі спустошаться – з кого тоді данину збирати?!
А все тому, що підкореним народам не подобався скорий і праведний суд хоробрих ярлів. Ці нероби вважали за краще по домівках сидіти і байдикувати, ніж чимось корисним займатися – природно, з такими ледарями поводитися треба з усією суворістю! Отож і шукали невдячні раби найменшої нагоди, щоб напаскудити своїм господарям. Саме це сталося того разу, коли до Рюрика надійшла звістка про підступні наміри полочан: уклавши таємний союз із муромою, виступити проти влади прибульців-вікінгів.
Не вагаючись, конунг зібрав дружину, пішов походом на Полоцьк – аж тут нова звістка: повстання у Новгороді! Он воно що, виявляється підступні новгородці розпустили плітки про полочан і мурому, а тільки-но конунг за поріг – вони і скористалися нагодою!!! Довелось терміново вертатися, щоб харалужними мечами заспокоїти гарячі голови, адже чутки про наміри полочан вкупі з муромою – це одне, з цим можна впоратися згодом,[17] тоді як реальний бунт новгородських рабів – зовсім інше.
Не оминула справедливість і Вадима – ватажка повстанців, який, бачте, мав нахабство іменуватися Хоробрим. Оскільки цей раб претендував на княжий стіл, Рюрик наказав віддати йому всі почесті, належні справжньому конунгові. Отож бранця відвезли на берег Ільмень-озера, міцно зв'язали, поклали до човна на оберемки политого смолою хмизу, відштовхнули від берега, а навздогін запустили стріли з прив'язаними шматочками запаленої паклі.
Ярл Хельґ був присутнім при виконанні вироку, тож на власні вуха чув прокльони на адресу вікінгів, що долинали з палаючого човна. Перш ніж згоріти живцем, ватажок бунтівників викрикував якісь нісенітниці про Рюрикового нащадка, який
[xvi] Очільник антиварязького повстання у Новгороді, що вибухнуло у 872 році й було безжально придушено Рюриком.
[xvii] Через рік після придушення Новгородського повстання у 873 році Рюрик поставив своїх правителів у Полоцьку, Ростові, Білозері й Муромі.
