підтримав володаря Дорош.
– Мовчи, підніжко! – крикнули до нього, а слідом за образою у старійшину полетіла чимала каменюка. Той ледь ухилився.
– Татьба! – визначив князь й дав знак воям.
Дружина підняла щити, подвійною шерегою рушила на крикунів. За кілька хвилин на тоці відновився порядок. Кількох скалічених бунтівників їхні більш щасливі родичі підхопили попід пахви й винесли геть. Число глядачів зменшилось на третину.
Чоломир дав знак продовжувати. Тепер справа пішла шарко. З тих тринадцяти дівчат, що їх випробовували після вигнання туричів, шість було оголошено чистими, а сім запроторили до порубу. Лише одна туриця пройшла ордалії без опіків. Решта чистих були з роду Куни.
Коли «божий суд» добіг кінця, сонце вступило у свою полуденну силу. Цього дня воно палило нещадно, немов випікало темряву, затаєну в людському і звірячому. Хорс-небодержець через прозору, наповнену світлом, спеку являв людям свою сувору але справедливу міць. Найуважніші з глядачів помітили, що Тітіра кудись зникла. Причинна непомітно залишила тік і почвалала до дільної частини городища, яку називали Луговим кінцем. Тут селилися туричі, а в останні роки й зайди зі східних племен. Над Луговим підносився тихий плач. Дев'ять наивродливіших дівчат, призначених народити богатирів для Тура, прирекли на смерть. Для туричів це була болюча й принизлива втрата. А ще серед них запанував страх. Адже вперше за довгі століття рід Куни задіяв супроти співплемінників пряме насилля.
Тітіра знайшла землянку, де жила найстарша з жінок роду, столітня Ковиха. Причинна промурмотіла закляття й заповзла до смердючої нори, що правила за передпокій.
Ковиха виглянула з дальної ями. Беззубий рот старої дрібно рухався, у руці вона тримала ступку, у якій перетирала собі їжу Кам'яна ступка – важка, кутаста – у вправній руці могла наробити лиха.
– У дурний день дурні гості, – прошамкотіла Ковиха. – Шаміль-шаміль, неси з хати сіль!
– Гай-гай! Повітря нечисте, папороть кисне… Здохла матка, здохли бджілки, – проспівала Тітіра.
– Геть, чорнорота! – обсаджені гноячками очі Ковихи несподівано спалахнули злісним вогнем. – Сама здохни, здохни!
– Здохла матка, здохли бджілки, – вела своє причинна. – Здохли лісові кобилки.
– Згинь! – сичала крізь зів'ялі губи стара, повертаючи ступку так, щоб вдарити найгострішим з її кутів.
– Скажи їм: не плачьте, свіжі матки вилетіли з дупла.
Ковиха припинила сичати, зупинилась і прислухалась.
– Скажи, скажи їм: стара матка висохла, а ви не плачте, не плачте. Смертичка схоче, а на свіже не перескоче. Не плачте, – Тітіра залишила землянку так само раптово, як і з'явилась у ній.
– Джуй! Джуй! – облавники заохочували псів тими ж вигуками, що й їхні далекі предки у пралісах за шість тисяч років до того спекотного дня. Чомусь зі всіх винайдених людьми слів найдовше зберігаються ті, що спонукають до дії.
Облавники
