тримали воїни з роду Тура. Рід Куни, натомість, обирав найстаршого жерця-могитича, званого Волхом. Але сталося так, що у битві при Трояновому городищі загинув князь з ближньою своєю дружиною та трьома синами. З чоловіків-туричів залишились самі лише дітваки та негодящі. Удови дружинників злягайся з ними заради продовження роду й зачали нових туричів, але владну першість було втрачено. Князем обрали найдужчого воєводу з куничів – Чоломира. Його народила чорноока спритниця від приблудного варяга. Свіжа кров далася взнаки, Чоломир був знаним на всю Хорсову землю богатирем та єдиноборцем. Та й у справах розуму не пас задніх. Він, порадившись з Волхом, повів роди на захід. Туди, де вже знайшли місце постійного пробування їхні дальні родичі – хорвати Чорного Племені.
Західні ліси виявилися багатими на дичину, але не надто привітними. Місцева людність, хоча й миршава, вміла робити засідки та влучно пускати стріли з дерев. Річки, що текли з Карпат, загрожували повенями та раптовою зміною русел. Здоровенні хижі ведмеді не боялися навіть залізної зброї. Іти до захищених замками і засіками гірських перевалів Чоломир не ризикнув. Він наказав будувати городища на скелястих пагорбах, вивітрені пасма яких тягнулися з півночі на південь у двох денних переходах від східних карпатських відрогів. Сіра земля біля тих пагорбів була не найкращим вибором, але пишні ліси додавали прибавку до куцих врожаїв.
У рік, сонце котрого народилося після нападу Русі на ромейське царство, в обох родах одночасно досягли шлюбного віку багато вродливих дівчат. Серед десятків справжніх красунь було й кілька таких, про яких казали, що ними не знехтував би ані халіф у Багдаді, ані верховний каган в Ітилі. Про ромейського імператора мова не йшла лише тому, що той, як було відомо, бажав не жінок, а кремезних чоловіків.
Такого навального пришестя вроди не пам'ятали навіть столітні відьми. Хлопці й зрілі мужі погано спали від сподівань, але могитичів турбувало інше. Давня мудрість, приступна навіть смердам, нагадувала: найвродливіші дівчата визрівають не для своїх, а для нахабних зайд та завойовників. А ще у це річне коло якраз збігало сім заповіданих років від часу пророцтва, почутого могитичем Лобасом, що став тепер Волхом, у Пековому капищі.
Пророцтво це вважали небуденним хоча б тому, що після завіту з Пеком ніхто вже не зміг знайти ані того капища, ані лісової гори, на якій воно стояло. Сам Волх і влітку, і зимової доби, коли (подейкують знаючі люди) магія святих дерев згасає, марно шукав у чар-лісі гору з кам'яним богом і землянкою-божницею. Місце не давалося людям, Пек також не озивався у свіжих капищах і не посилав знаків. Кожного року йому приносили обумовлені жертви й кожного року ординська біда оминала плем'я. Плата за мирне життя не здавалась надмірною. Віддавали кого не шкода. Невибагливий божок приймав негарних – і навіть рудих та в рясному ластовинні – юних куниць й не бридився тими молодими туричами, котрим явно бракувало клепки.
У сутінках щедрого на сонце та дощі літа, коли під городищами тривали обжинки, князь Чоломир запросив Волха до стольної світлиці. Той, кого за молодих років звали Лобасом, прийшов до княжого порога у хламиді з нашитими срібними сваргами, спираючись
