в руки таксиста-шпигуна?
Водій відчинив двері і глянув на мене.
– Тобі куди?
Виявляється, все значно простіше, ніж я думав.
Я підтягнув кашкетика і підвів угору очі. Біля мене стояв височенний чоловік з білявим волоссям у темній куртці та шарфику. Певно, шпигун. Я мовчав.
– Ти з ким?
Я мовчав.
– Сам?
Цього разу я похитав головою.
– Свою адресу знаєш?
Я кивнув головою:
– Я про вулицю. Не бійся, я тебе не з’їм.
– Зовсім я не боюся. Канібали водяться лише в Австралії і Новій Зеландії, – згадав я те, про що читав мені дід. – Мені просто не можна спілкуватися з чужими. А ви шпигун?
– Ні, я таксист. То швидше ти шпигун, бо тиняєшся сам по вулицях.
– Шкода. Мені завжди хотілося познайомитися зі справжнім шпигуном.
– Чому?
– Я б запитав, як краще втікати від поліції, коли велика облава. Я таке завжди програю в гонках. Ви також граєте в комп’ютерні гонки?
– Я? Іноді. Тільки не в комп’ютерні.
– От шкода! Я б вам показав, як у мене класно виходить.
– То ти можеш мені показати?
– Не можу. Я ж казав, мені не можна спілкуватися з чужими.
– А телефон у тебе є?
– Є, тільки вдома.
Я вперше пошкодував, що не попросив у Миколая «Нокію N9» із операційною системою Міґо, таку, як у Богдана. Вона коштує чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто дев’ять гривень. Я в рекламі бачив. Добре мати тата-бухгалтера: він кожен рік міняє телефони, а старі дістаються Богданові у спадок. Він уже має їх аж двадцять. Точно бреше, але «Нокію С3-01» я сам бачив. Хоч напівсенсорна, але крута. Тато за неї півмільйона заплатив, казав Богдан. Я йому, звичайно, не повірив, але від такого телефону я б не відмовився.
– То диктуй, – перебив мою думку таксист.
– А якщо ви занотуєте мій телефон і почнете шантажувати моїх батьків?
Таксист усміхнувся:
– Диктуй, зараз будеш розмовляти сам.
Слухавку взяв тато. Його голос був особливо лагідний. Далі таксист розмовляв з татом сам.
Після розмови з татом у мене трохи перестав боліти живіт. Тато сказав, що таксистові можна довіряти.
– То ти, виявляється, утікач? Тебе розшукує міліція, батьки хвилюються, і вихователька рве на собі волосся.
Я уявив, як вихователька рве на собі волосся. Пучок за пучком падає на підлогу, мов у перукарні. Ще трішки – і вона стає лисою… Мені починає ставати її шкода. Я відразу згадую про перуку, яку я їй подарував. Тоді вона сприйняла мій подарунок без особливого ентузіазму. Казала, що треба віднайти ту жінку, яка залишилася без перуки: дати оголошення на радіо,
