таки вирішив подарувати перуку виховательці. Про всяк випадок. Вона весь час повторює, що скоро з нами посивіє і полисіє. Сподіваюся, вона втішиться.
8. Чекання
Якось мій дід Роман потрапив до лікарні. Я не знаю, що таке грижа, але лікар сказав, що потрібна операція. Дід зранку підвівся, випив живчик і пішов. Через той живчик його ледь з лікарні не відправили: перед хірургічним втручанням забороняється приймати щось міцне. Хіба дід про це знав? Після операції дід лежав у палаті (так називається кімната, де він тепер оселився).
Я поклав дідусеві руку на його лисину і прошепотів:
– Тебе дуже болить? – мені стало страшно.
– Ні, тільки трохи.
– А трохи – це як?
– Трохи більше, ніж комар кусає.
Я почухав те місце на руці, де мене сьогодні вкусив комар. Мені засвербіло ще більше.
– Значить, тримаємося?
– Тримаємося! – підморгнув мені дід, і я перевів подих.
На цей раз мене знову мав забрати з дитсадка тато. Дідусеві ще тиждень треба лежати в лікарні. У Софійки нема канікул, у мами – лікарняного. Нічого не поробиш, мусиш надіятися на батьків. Дід ще кілька разів повторив, що мені давати на сніданок, у які штани вбирати і не забути картузика. Мама терпеливо хитала головою.
Наступного дня я все-таки забув картузика й одягнувся у штани без паска. Та це було ще півбіди. (Я знайшов у зеленій шафці кашкетика, якого забув тут минулого тижня. Штани притримував руками.) Найважчий був сонний час. І хто його придумав?!
Я лежав на другому поверсі над Павлом і весь час думав про дідуся. Павло, здається, спав. Принаймні очі в нього були заплющені. Я не заснув ні на хвилинку, хоча Настя казала, що я сопів, мов мішок. Сама вона мішок!
Я тихенько зліз драбинкою вниз і навшпиньках вийшов у гардероб. Причому не зачепив жодної іграшки. Ні виховательки, ні няньки в полі зору не було. Певно, дивилися у директорки телевізор. Я стрибнув у свій одяг і висунув голову в коридор. Усе спокійно. З кухні доносилися якісь шкрябання і повівало підгорілим. Мене ніхто не помітив. Я нишком вийшов на вулицю, не зачиняючи за собою двері, і подався до автобусної зупинки. Я добре знав, що мені треба сідати на тридцять перший автобус.
На передньому сидінні мені виявилося зручніше, ніж біля дверей. Автобус рушив. Зупинки полічити я вмів, та от на якій виходити, я добре не знав. Вирішив вийти на п’ятій. Людей навколо було багато. Будинків теж. Я спробував знайти свій сорок четвертий. Ішов уздовж дороги, голосно повторюючи кожен номер, який я бачив. Тридцять п’ятий, тридцять сьомий, тридцять дев’ятий, сорок третій, сорок третій… А сорок четвертого не було. Невже встигли за день знести? Я оглянувся, обійшов кожен будинок з усіх боків. Усе здавалося мені надто чужим. Мені забороняли розмовляти з чужими, і я нікого ні про що не розпитував. Спочатку подивився наліво, потім направо, потім знову наліво. Майже так, як казала вихователька.
Машин було стільки, що я не наважувався перейти вулицю. Таємно приєднався до якоїсь
