у свої власні невеселі думки; та й як не задуматися, коли всемогутня державна влада виганяє на вулицю єдине дитя безпорадної вдови, байдуже сказавши на прощання: «З нього однаково не буде пуття!»
Якщо навколо питання про законність застосування смертної кари давно вже ведуться пристрасні й непримиренні суперечки, то чому б не посперечатися до речі й про те, чи має право держава виключати зі своєї виховної системи дитину або молоду людину, – звичайно, якщо тільки вона не є небезпечним для оточення божевільним. Адже якщо в майбутньому я ще раз опинюся замішаним у таку неприємну історію й мою долю вирішуватимуть такі ж судді, а існуючі порядки не зміняться, то, виходячи з того, як зі мною вчинили того разу, мені, мабуть, і справді можуть голову відрубати; бо відняти у дитини можливість вчитись, як навчаються її однолітки, перестати її виховувати, – хіба це не означає морально стратити її, вбити у ній усі зародки духовного розвитку? Що ж стосується дорослих, то їм і справді нерідко доводиться накладати головою за участь у так званих заворушеннях, які часом, справді ж, мало чим відрізняються від нешкідливих дитячих збіговиськ, на кшталт улаштованої нами вуличної ходи.
Державі нема чого знати, чи є у виключеного кошти на те, щоб продовжити свою освіту приватно, чи відкине саме життя відкинутого ним вихованця чи, можливо, ще зробить із нього щось путнє, – все це не стосується держави, від неї вимагається тільки, щоб вона завжди пам’ятала про свій обов’язок – стежити за вихованням кожного свого юного громадянина та доводити це виховання до кінця. У кінцевому рахунку тут важлива не стільки доля самих виключених, скільки щось інше: адже ці порядки свідчать про те, що є болючим місцем навіть кращих навчальних закладів, а саме про відсталість і душевні лінощі людей, що займаються цими справами, – людей, які, одначе, видають себе за вихователів.
Розділ сімнадцятий
Втеча на лоно природи
Втім, сам я не дуже-то сумував і журився про те, що зі мною сталося. Мені треба було віддати кілька книг нашому вчителю французької мови, який прихильно позичав мені томики французьких класиків у добротних шкіряних палітурках. Крім того, він кілька разів водив мене в одну з великих бібліотек, благоговійно знайомлячи мене з початковою інформацію про неосяжний світ книг. Коли я прийшов до нього, він висловив мені своє співчуття з приводу того, що сталось, і дав зрозуміти, що мені не варто приймати це так близько до серця, позаяк, наскільки йому відомо, більшість учителів, точно так само як і він сам, аж ніяк не вважають мене поганим учнем. Потім він сказав, що завжди радий мене бачити і готовий допомогти мені порадою, якщо мені заманеться продовжити мої заняття французькою. Відтоді я більше не бачив його, – так склались обставини, а проте його слова мене дещо втішили, і тепер я відчував себе вільним птахом, тим більше що я не міг передбачити, якою важливою віхою в моєму житті стане це подія.
Зате матінка була зовсім пригнічена; вона прекрасно розуміла, що моя освіта напевно
