було розслідувано з усією суворістю. Нам звеліли зібратися в залі, а потім почали поодинці викликати в сусідню кімнату, де ми мали постати перед трибуналом, який там засідав. Допит тривав уже кілька годин, учні, що поверталися звідти, негайно ж ішли додому, не розповідаючи товаришам, про що їх запитували; дві третини присутніх уже встигли піти, а мене все ще не викликали, більше того, насамкінець я із занепокоєнням помітив, що, перш ніж покинути залу, всі, хто виходив із тієї кімнати чомусь дивляться на мене. Нарешті велено було увійти всім іншим, – крім Зеленого Генріха.
Але ось надійшла й моя черга; ті, кого допитували останніми, знову показалися в дверях і сказали мені, щоб я входив. Я почав було розпитувати, що там відбувається, але не отримав відповіді; як видно, вони були налякані й поспішали скоріше забратися звідси. Тоді я переступив поріг загадкової кімнати, зваблений цікавістю і в той же час утримуваний тим страхом, що стискує серце, який відчуваєш у дитинстві перед іншими дорослими, вбачаючи в них якихось вищих, мудрих і всемогутніх істот. Я побачив довгий стіл, на іншому кінці якого сиділи двоє поважних панів; перед ними лежали аркуші паперу та пера і стояла чорнильниця. Один із них був попечитель нашої школи, що сам викладав у ній і добре знав мене, другий – якийсь великий начальник, який сидів із ученим виглядом і майже весь час мовчав. Із попечителем у мене були дуже своєрідні відносини: він був добродушний буркотун, який полюбляв хвалитися своїм красномовством і тішився, коли хто-небудь із учнів дозволяв собі злегка посперечатися з ним, що давало йому можливість пуститися в розлогі пояснення з приводу порушеного питання. Спочатку він був ласкавим до мене, тому що на його уроках я поводився якраз досить доброзичливо; але потім моя звичка зберігати вперте мовчання, коли мене за що-небудь лаяли або карали, накликала на мене його неприхильність. Я рішуче не вмів боязко заперечувати свою провину, жваво брехати, щоб уникнути покарання, або наполегливо вимолювати прощення; якщо я вважав, що мене карають за діло, я мовчки підкорявся своїй долі; якщо ж покарання здавалося мені несправедливим, я теж мовчав, але не з упертості, – я просто весело сміявся в душі над цим вироком і казав собі, що мої наставники теж не завжди відзначаються великим розумом. Ось чому попечитель вважав мене недолугим хлопчиськом із вельми небезпечними нахилами; як тільки я увійшов, він із грізним виглядом гримнув на мене:
– Ти теж брав участь у цьому бешкетуванні? Мовчи! Не відмагайся, це не допоможе!
Я ледь чутно сказав «так» і чекав, що буде далі. Напевно, я сильно зашкодив собі в його очах настільки швидким визнанням, – адже він так полюбляв, коли з ним сперечались, і тільки дух суперечності міг привести його в гарний настрій, – і ось, немов намірившись урятувати мене, він удав, ніби йому почулося, що я сказав «ні», і він закричав:
– Що? Що ти сказав? Говори все начистоту!
– Так, – повторив я трохи голосніше.
– Ну добре ж, – сказав він, – дай термін, і на тебе управа знайдеться; ти ще натрапиш
