башага, які велично сякаються в широкі стрічки орденів Почесного легіону і ні за що ні про що наказують лупцювати тубільців палицями по п’ятах… Неправедний суд кадіїв з окулярами на носі, цих тартюфів від Корану й від закону, які, сидячи під пальмами, тільки й думають про П’ятнадцяте серпня та високі посади і продають свої вироки, як Ісав – своє первородство, за сочевичну юшку чи, точніше, за солодкий кускус. Каїди, розпусники й п’яниці, колишні денщики якогось там генерала Юсуфа, жлуктять шампанське із маонськими пралями й набивають пельки баранячою печенею, а перед їхніми наметами тубільці видирають у хортів покидьки з панського бенкету і конають у голодних корчах.
А навколо, куди не глянь, – незасіяні поля, випалена сонцем трава, дикі кущі, зарості кактусів та мастикових дерев… Ось вона, комора Франції!.. Та немає в цій коморі зерна – в ній кишать шакали й блощиці. Занедбані, безлюдні дуари, знетямлені тубільці тікають у безвість, рятуючись від голоду, і встеляють шляхи своїми тілами. Де-не-де розкидані французькі селища: ветхі будиночки, голі лани; сарана пожирає тут геть усе, навіть фіранки на вікнах; а колоністи сидять у кав’ярнях, попивають абсент і обговорюють проекти реформ та конституції.
Ось що побачив би Тартарен, якби був хоч трохи спостережливий, та наш тарасконець мріяв тільки про левів і йшов уперед, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, втупивши застиглі очі в примарних страховиськ, яких він досі так і не бачив увіч.
Похідний намет уперто не розгортався, м’ясні таблетки не розчинялися, тож караван мусив уранці та ввечері спинятися в тубільних селищах. Завдяки кепі князя Григорія наших мисливців скрізь зустрічали як найдорожчих гостей. Ага запрошували їх до своїх чудернацьких палаців – просторих білих будинків без вікон, де наргіле мирно сусідили з комодами червоного дерева, смірнські килими – із найновітнішими лампами, скриньки кедрового дерева, повні турецьких цехінів, – з годинниками, оздобленими фігурками в стилі Луї-Філіппа. Ага влаштовували на честь Тартарена бучні свята – бенкети, джигітовки. На його вшанування цілігуми, вилискуючи білими бурнусами, стріляли з рушниць. А потім люб’язний ага підходив до Тартарена і подавав рахунок… Отака арабська гостинність!
Однак левів – ні сліду, ні духу! Їх було тут не більше, ніж на Новому мосту!
Проте наш герой не втрачав надії. День у день просуваючись на південь, він залазив у найгустіші зарості, ворушив карабіном листя карликових пальм, кричав біля кожного куща: «Кш! Кш!» А ввечері, перед сном, просиджував дві-три години у засідці… Марна праця! Хоч би тобі один лев!
Аж ось якось близько шостої пополудні – караван саме продирався крізь хащі лілових мастикових дерев, і з-під ніг пурхали жирні, обважнілі від спеки перепілки – вітер доніс до Тартарена Тарасконського той чудовий звук, що його стільки разів, умліваючи, чув він у Тарасконі біля звіринця Мітен. Лев’яче рикання!.. Тільки ж далеке-далеке, тільки ж ледь-ледь чутне, майже невловиме…
Наш герой подумав був, що це йому причулося… Він завмер,
