героїв ніколи не охоплював страх, чого б ми вважали їх героями?…
Ніде правди діти – Тартарен боявся, боявся увесь час. Та все ж, долаючи страх, чекав – годину, дві; проте героїзм, на жаль, теж має межі… Раптом тарасконець чує кроки: по висхлому річищі котяться під чиїмись ногами камінці. Охоплений жахом, Тартарен зривається на ноги, двічі стріляє в нічну пітьму і стрімголов мчить до марабута, забувши про свій ніж; він стримить у піску, наче пам’ятник жахові, найсильнішому жахові, який будь-коли опановував душу винищувача страховищ…
– Князю, сюди!.. Лев!..
Ні звуку.
– Князю, князю, ви тут?!
Князя там не було. Під марабутом стояв один лише добрий верблюд. На білу, залиту місячним сяйвом стіну падала химерна тінь од його горба… Князь Григорій накивав п’ятами, прихопивши Тартаренів гаман із банкнотами… Його світлість уже цілий місяць чекав такої нагоди.
VI. Нарешті!.
Рано-вранці, коли наш герой, прокинувшись після щедрої на пригоди й трагічної ночі, остаточно переконався, що князь дременув з його калиткою – щез без вороття, а він, Тартарен, залишився сам-самісінький у цій маленькій білій гробниці, обдурений, обікрадений, покинутий у диких алжирських нетрях з верблюдом і кількома дрібняками в кишені, – він уперше зневірився. Зневірився в Чорногорії, зневірився в дружбі, зневірився в славі, зневірився навіть у левах… І, як Христос у Гефсиманському саду, великий муж залився гіркими сльозами.
Довго сидів Тартарен біля входу в марабут, поринувши в глибоку задуму, схиливши голову на руки, поставивши карабін між колін, а верблюд не відривав від нього очей… Аж раптом із заростів, кроків за десять од нього, вийшов величезний лев! Високо підвівши голову, лев підступав до Тартарена й рикав так страхітливо, що стіни марабута, завішані всякою всячиною, двигтіли, а капці святого, що стояли в ніші, навіть підстрибували.
Проте наш тарасконець не здригнувся.
– Нарешті!.. – вигукнув він, підскочивши, і скинув карабін на плече.
Пах! Пах! Ф’ють! Ф’ють!.. Кінець!.. В голові у лева – дві розривні кулі… У африканське пломеніюче небо страхітливим феєрверком шугнули шматочки мозку, краплі димучої крові, пасма рудої шерсті. А потім… потім Тартарен побачив двох здоровенних розлючених негрів, які мчали до нього, вимахуючи піднятими дубцями. Негрів з Міліанаха!
О лихо! Тарасконські кулі вразили прирученого лева, бідолаху сліпця з Мухаммедового монастиря!
Присягаюсь Магометом, на цей раз Тартарен відбувся дешево. Негри-збирачі, ці знавіснілі фанатики, безперечно, роздерли б його на шматки, та християнський Бог вчасно послав йому на поміч ангела-охоронця у подобі сільського стражника Орлеанвільської общини, який прибіг на бойовисько по зарослій стежці з шаблюкою під пахвою.
Побачивши муніципальне кепі, негри вмить присмирніли. Стражник, величний і незворушний, склав протокол, звелів нав’ючити
