style="font-size:15px;"> – Ви знаєте, де князь? – підвівши голову, спитав Тартарен.
– Авжеж! Він оселився на п’ять років у затишній Мустафській в’язниці. Цього шахрая спіймали на гарячому… А втім, сидіти за ґратами – йому не первина. Його світлість вже відсидів десь три роки… Стривайте, стривайте… чи не в Тарасконі? Здається, саме там.
– У Тарасконі?! – вигукнув Тартарен, якому наче полуда спала з очей. – Так ось чому він знає лише одну частину нашого міста…
– Авжеж!.. Він знає тільки те, що бачив з вікна в’язниці. Ах, любий пане Тартарене! У цій паскудній країні треба повсякчас пильнувати, а то вскочиш у таку халепу, що тобі й не снилося!.. От хоч би оця ваша приключка з муедзином…
– Яка приключка? З яким муедзином?
– Отакої!.. З отим муедзином, що навпроти… з отим, що залицявся до Байї… Про це недавно писалося в «Акбарі»; весь Алжир ще й досі сміється… Та і є з чого: муедзин, виспівуючи молитви на своєму мінареті, під самісіньким вашим носом освідчувався Байї в коханні й викликав її на побачення іменем Аллаха…
– Невже у цій країні самі лиш пройдисвіти? – зойкнув сердешний тарасконець.
Барбасу по-філософськи розвів руками:
– Любий мій, ви ж розумієте, що нові країни… Та, зрештою, байдуже! Послухайтесь моєї ради: мерщій вертайтеся в Тараскон.
– «Вертайтеся!..» Легко сказати… А гроші? Хіба ви не знаєте, як мене обчистили в пустелі?
– Великий клопіт! – знову засміявся капітан. – «Зуав» завтра відпливає… Друзяко, хочете, я довезу вас додому? Згода? От і чудово! А тепер… Дивіться, в нас іще є шампанське, добрий шмат пирога… Прошу, сідайте! І забудьмо усе!
Тартарен для годиться трохи повагався, а тоді сів і почаркувався з капітаном. На дзенькіт келихів вийшла Байя і доспівала «Красуню Марко»; гулянка тривала далеко за північ.
Провівши свого приятеля-капітана, добряга Тартарен, з легкою головою і обважнілими ногами, вертався додому; проминаючи мечеть, він мимоволі згадав шалапута муедзина. Це розвеселило його, і враз йому спав на думку чудовий план помсти. Двері мечеті були відчинені. Тартарен пройшов кількома довгими коридорами, встеленими матами, піднявся нагору, потім іще вище й нарешті опинився в невеличкій турецькій молільні; під стелею гойдався залізний ліхтар, і по білих стінах танцювали мерехтливі химерні тіні.
Муедзин сидів на дивані у своїй великій чалмі та білому бурнусі й курив мостаганемську люльку, а перед ним стояла велика склянка холодного абсенту. Чекаючи тієї години, коли йому належало закликати правовірних до молитви, муедзин побожно прикладався до склянки…
Побачивши Тартарена, він з переляку впустив свою люльку.
– Мовчи, священику! – мовив тарасконець. – Скидай свою чалму та бурнус!
Турецький священик, тремтячи всім тілом, покірно віддав Тартаренові свою одежу. Наш герой одягнувся й урочисто зійшов на мінарет.
Удалині блищало море. Білі покрівлі поблискували в місячному
