замкнені, всі вікна темні. Навкруги – чорний морок. Тільки де-не-де у ронському тумані блимав ліхтар…
Величний і грізний, Тартарен Тарасконський ішов сягнистим кроком, викрешуючи іскри залізним вістрям палиці з кам’яної бруківки. Хоч би де простував – вулицею, бульваром чи завулком, – він завжди тримався середини. Це підказувала йому мудра обачність: адже так можна наперед бачити небезпеку, а головне – уникнути того, що іноді вихлюпують тарасконці зі своїх вікон. Не подумайте тільки, що Тартаренова обачність свідчила про страх… Ні, він лише стерігся!
Ось незаперечний доказ того, що Тартарен не боявся: він ішов до клубу не бульваром, а найдовшим і найтемнішим шляхом, через увесь Тараскон, без кінця петляючи паскудними, підозрілими закапелками, в кінці яких зловісно виблискувала Рона. Бідолаха усе сподівався, що на якомусь розі з мороку зненацька виринуть вони й кинуться на нього ззаду. Ото вже завдав би Тартарен їм гарту!.. Та примхлива доля мовби глузувала з нашого героя. Жодного, жоднісінького разу не пощастило йому наразитися на небезпечну зустріч! Хоч би з собакою, хоч би з п’яницею! Ніколи!
Щоправда, сполох іноді бував, але завжди фальшивий. Кроки, тихі голоси… «Увага!» – казав собі Тартарен, завмирав на місці, вдивлявся в темряву, принюхувався, прикладав вухо до землі, як то роблять індіанці… Кроки ближчали… Голоси гучнішали… О, безперечно, це вони! Вони наближаються!
Тартаренові очі спалахували полум’ям, груди надималися, він увесь напружувався, наче ягуар перед стрибком, і вже намірявся з бойовим покликом кинутися вперед, – аж ось із темряви лунало його ім’я.
– Ти диви! Це ж Тартарен! – чувся лагідний і привітний голос. – Добривечір, Тартарене!
А бодай тобі! Це аптекар Безюке з родиною – вони вже проспівали свій романс у Костекальда.
– Добривечір! Добривечір! – цідив крізь зуби Тартарен, розлючений тим, що й цього разу надія ошукала його, і, несамовито змахнувши палицею, зникав у темряві.
Підійшовши до клубу, безстрашний тарасконець якийсь час походжав туди й сюди біля дверей: він усе ще чогось чекав… Нарешті це йому набридало, і, пересвідчившись, що вони й цього разу не з’являться, Тартарен востаннє пронизував темряву грізним поглядом і гнівно шепотів:
– Нікого!.. Нікого!.. Ніколи – нікого!..
Після цього наш відчайдух сідав грати в безик з відставним начальником полкової швальні.
VI. Два Тартарени
То як же в біса могло статися, що Тартарен, схибнутий на небезпечних пригодах, Тартарен, одержимий жадобою мандрів, Тартарен, що повсякчас мріяв стрімголов мчати верхи на гарячому коні, – усе своє життя сидьма просидів у Тарасконі? А таки просидів! Доживши до сорока п’яти років, безстрашний тарасконець жодного разу не ночував за межами міста. Він не відбув навіть знаменитої подорожі в Марсель, а цією подорожжю кожний порядний тарасконець відзначав своє повноліття. Він їздив хіба що в Бокер – та від Тараскона до того Бокера палицею кинути: тільки міст перейти… Як на те, клятий міст
