його викрадали. Для дам не було більшого щастя, як прогулятися під руку з Тартареном до звіринця Мітен і, ставши перед кліткою з левом, слухати його розповіді про те, як треба полювати на цих хижаків: куди цілити, з якої відстані, як часто трапляються нещасливі випадки і т. д., і т. д…
Хоч би про що питали Тартарена – він на все давав відповіді. Прочитавши Жуля Жерара, він пречудово знався на лев’ячих ловах, так наче сам полював кілька років поспіль. Тож розповіді його захоплювали, заворожували.
Та особливо красномовним бував він увечері, у голови суду Ладевеза або у бравого командира, чи то пак відставного начальника полкової швальні Бравіда; коли після обіду подавали каву, всі гості присувались до Тартарена й просили розповісти, як він буде полювати на левів, і наш герой починав… Зіпершись ліктями на стіл, присунувши до себе чашку, він розповідав глухим од хвилювання голосом про небезпеки, що загрожують йому на чужині. Він говорив, як подовгу доводиться чатувати на звіра темними ночами, говорив про малярійні багнища, про річки, отруєні олеандровим листям, про сніги, про палюче сонце, про скорпіонів, про хмари сарани… Розповідав він також про атлаських левів, про те, які вони дужі, як нападають, які бувають люті, коли паруються…
Кінець кінцем, натхнений власною мовою, Тартарен схоплювався із стільця й, вибігши на середину їдальні, рикав, як лев, кричав: «Пах-пах!», удаючи постріл з карабіна, свистів, як розривна куля, розмахував руками, перекидав стільці…
І господар, і гості сиділи бліді, мов полотно. Чоловіки перезиралися й хитали головами, жінки заплющували очі й тихо повискували з жаху, старі діди войовниче потрясали своїми довгими ціпками, а в сусідній кімнаті хлоп’ята, яких давно вже повкладали спати, розбуджені риканням і пострілами, здіймали лемент і просили засвітити світло.
Проте час минав, а Тартарен усе ніяк не рушав у дорогу.
XI. Шпагами коліть, панове, шпагами, а не шпильками!
Та чи й справді мав він намір їхати?… Тартаренів біограф, мабуть, не спромігся б відповісти на це делікатне запитання.
Минуло вже понад три місяці, як звіринець Мітен поїхав з Тараскона, а наш винищувач левів і досі не рухався з місця… Може, простодушний тарасконець, засліплений самооманою, гадав, що він уже побував в Алжирі? Може, розводячись про майбутні лови, він сам себе переконав, що все це вже було, мабуть, уявляв це собі так само виразно, як і те, що піднімав у Шанхаї консульський прапор та стріляв – пах-пах! – по монголах.
Однак якщо Тартарен Тарасконський знову став жертвою самоомани, то тарасконці, на превеликий жаль, не стали. І коли по трьох місяцях чекання вони довідались, що винищувач левів не склав iще жодної валізи, то почали ремствувати й нарікати.
– Буде так само, як і з Шанхаєм! – посміхаючись, казав Костекальд.
Тарасконці підхопили цю фразу, бо жодне вже не вірило у Тартарена.
Особливо безжальними були телепні й страхополохи на взірець аптекаря Безюке – ті,
