полишаючи за собою, так би мовити, борозни слави.
Перед будиночком із баобабом стоять два великих візки. Хвіртка раз у раз відчиняється, і тоді видно, як по садку поважно походжають кілька чоловік. Слуги виносять скрині, ящики, спальні мішки і складають їх на візки.
Щоразу, коли виносять якийсь новий тюк, юрба хвилюється. «Це намет… Консерви… Аптечка… Скрині із зброєю…» – голосно кажуть люди. Стрільці по кашкетах і собі докидають слівце.
Близько десятої години хвіртка розчинилася навстіж.
Юрба сколихнулась.
– Він! Це він! – залунало звідусіль.
Так, то був він.
Побачивши його, всі здивовано загукали:
– Терок!
Він в окулярах!..
І справді, Тартарен Тарасконський, виряджаючись до Алжиру, вважав за потрібне вбратися як алжирець. Широченні шаровари з білого полотна, куца куртка з металевими ґудзиками, що щільно облягала стан, червоний пояс футів два завширшки. Шия відкрита, голова брита… На голові – височезна шешья (червона феска) з блакитною китицею завдовжки… годі й сказати, яка вона була завдовжки! На кожному плечі важка рушниця, за поясом великий мисливський ніж, на животі патронташ, при боці револьвер у шкіряній кобурі. Оце й усе…
А втім, даруйте! Я забув про окуляри, величезні сині окуляри, які, до речі, дуже личили нашому героєві: вони пом’якшували лютий вираз його обличчя…
– Хай живе Тартарен! Хай живе Тартарен! – знову заревла юрба.
Великий муж усміхнувся, але не вклонився – йому заважали рушниці. До того ж він уже добре знав, чого варта людська любов; може, він подумки навіть проклинав своїх жорстоких земляків: хіба ж не через них він мусив вирушати в мандрівку, залишивши свій будиночок – гарний, затишний, білий будиночок із зеленими жалюзі?… Проте ні словом, ані порухом він цього не виявив.
Гордий, величний, хоч і трохи блідий, вийшов Тартарен на шлях, пильно поглянув на свої візки і сягнистим кроком рушив до вокзалу, й разу не озирнувшись на будиночок із баобабом. Слідом за ним урочисто виступали бравий командир, чи то пак відставний начальник полкової швальні Бравіда, і голова суду Ладевез, за ними – зброяр Костекальд і всі стрільці по кашкетах; позаду їхали візки, а вже за ними сунула юрба.
На вокзалі Тартарена зустрів сам начальник станції, старий вояка, учасник африканської кампанії 1830 року. Він довго і гаряче тиснув руку нашому героєві.
Експрес Париж – Марсель іще не прибув. Тартарен, супроводжуваний своїм почтом, подався в зал для чекання. Начальник станції наказав зачинити ґратчасті двері, які вели до залу, щоб не товпились цікаві.
Тартарен із почтом хвилин п’ятнадцять походжав по залу. Розмовляли про мандрівку, про лови. Тартарен присягнувся, що кожному стрільцеві по кашкетах надішле в подарунок лев’ячу шкуру. Він записував на шкури, як на кадриль.
Безстрашний тарасконець, спокійний і лагідний, мов Сократ, коли пив цикуту, до
