страждав…
Любо сидіти біля казана популярності, але, боронь Боже, щоб він перекинувся! Так попечешся, що затямиш, поки й віку твого!..
Однак Тартарен таїв свій біль: поводився так, ніби нічого не сталося – лагідно й привітно, і завжди всміхався.
Проте іноді маска веселої безтурботності, якою він із гордості затуляв обличчя, зненацька спадала, – і тоді обурення й туга проганяли усмішку…
Якось уранці, коли паскудники савояри затягли під його вікнами «Рушниця справна у Жерве» і їхні голоси долинули до нашого великого безталанника, він розчахнув вікно, як був – у нічній сорочці і з намиленою щокою (саме голився перед дзеркалом, бо в нього так швидко росла борода, що треба було невсипуще її доглядати), висунувся з нього і, вимахуючи бритвою та мильницею, загукав:
– Шпагами коліть, панове, шпагами, а не шпильками!
І ці чудові слова, гідні того, щоб увійти в історію, з примхи долі звернені були до шмаркачів, не вищих, ніж їхні скриньки з ваксою та щітками, до рицарів, що не знали, як і приступитись до шпаги!
XII. Розмова в будиночку з баобабом
І все ж таки від Тартарена відкинулись не всі: армія лишилася йому вірною.
Бравий командир Бравіда, чи то пак відставний начальник полкової швальні, виявляв до нього таку пошану, як і раніше. «Він у нас відчайдух!» – в одно повторював Бравіда. І, як на мене, його думка про великого тарасконця важила куди більше, ніж слова аптекаря Безюке… Бравий командир і разу не натякнув Тартаренові про мандрівку до Африки. Однак, бачачи, що невдоволення дедалі зростає, він вирішив відверто поговорити з Тартареном.
Якось увечері, коли бідолаха думав свою сумну думу, до кабінету урочистою ходою увійшов командир Бравіда – в застебнутому на всі ґудзики сюртуку і в чорних рукавичках.
– Тартарене! – поважно молив відставний начальник полкової швальні. – Тартарене, треба їхати!
Він стояв на порозі, величний і невблаганний, як сам обов’язок.
І Тартарен Тарасконський зрозумів, що означають ці слова: «Тартарене, треба їхати!»
Збліднувши, він устав, обвів зворушеним поглядом свій гарний, затишний, теплий, залитий м’яким світлом кабінет, подивився на своє крісло, глибоке й таке зручне, на книжки, килими, довгі білі завіси на вікнах, за якими коливалися тонкі віти дерев, а тоді підійшов до бравого командира й міцно потиснув йому руку.
– Я їду, Бравіда! – мовив він твердо, хоч у голосі його бриніли сльози.
І Тартарен додержав слова: поїхав. Та тільки не відразу… Треба було спорядитися.
Насамперед він замовив Бомпарові дві великі, окуті міддю дорожні скрині з двома пластинами, на яких було вигравірувано:
На оковування й гравірування пішло чимало часу.
Він також замовив Таставенові розкішний альбом, щоб вести щоденник та робити подорожні нотатки. Полювання – поважна справа, але ж у дорозі так гарно думається…
Потім
