можливо, вибачили б, як неповнолітньому, але ж він влучив не в око, а в портрет, а це вже замах, ні більше, ні менше. І де тепер цей школяр, ніхто не знав…
Першим опам’ятався Борисов. Він поквапно дістав із кишені металевий портсигар і, розкривши його, тицьнув Голубєву. Той завагався – брати чи не брати. Відтак усе ж зважився – взяв.
– Ага, так про що ми з тобою говорили? – запитав Борисов, наче нічого й не сталося, але про всяк випадок відходячи від погруддя подалі.
– Про наочну агітацію, – послужливо нагадав Голубєв, потроху отямлюючись.
– Так ось я тобі кажу, – мовив Борисов уже іншим тоном, – не можна, Іване Тимофійовичу, недооцінювати політичне значення наочної агітації, і прошу тебе подружньому, ти вже про це поклопочись, будь ласка.
– Гаразд, поклопочуся, – похмуро відказав Іван Тимофійович, кваплячись піти.
– От і домовилися, – зрадів Борисов, він узяв Голубєва під руку і, проводжаючи до дверей, сказав, притишуючи голос: – І ще, Ванюшко, хочу тебе як товариша попередити, врахуй – за тобою ведеться пильне спостереження.
Голубєв вийшов на вулицю. Стояв, як і досі, сухий і сонячний день. Голова відзначив це невдоволено – час уже б і дощу бути. Його кінь, прив’язаний до металевої огорожі, тягся до куща кропиви, але не міг дістати. Голубєв заліз у бідарку, відпустив віжки. Кінь пройшов один квартал і сам, без будь-якої принуки, за звичкою зупинився навпроти дерев’яного будинку з вивіскою «Чайна». Біля чайної стояла підвода з бідонами з-під молока, голова одразу визначив, що підвода з його колгоспу. Кінь був прив’язаний до стовпа. Голубєв прив’язав до того ж стовпа і свого коня, піднявся хисткими сходинками ґанку і відчинив двері. У чайній пахло пивом і кислим капусняком.
Жінка, яка нудьгувала за прилавком, одразу звернула увагу на прибулого.
– Здрастуйте, Іване Тимофійовичу!
– Здоров, Анюто, – відповів голова, зиркаючи в куток.
Там Плечовий допивав своє пиво. Коли з’явився голова, він підвівся.
– Нічого, сиди, – махнув йому Голубєв і підождав, доки Анюта наллє йому звичну порцію – сто п’ятдесят горілки і кухоль нива. Горілку, як звично, вилив у пиво і попростував у куток до Плечового. Той знову спробував підвестися, але Голубєв притримав його за плече.
– Молоко здавав? – запитав голова, відсьорбуючи з кухля.
– Здавав, – сказав Плечовий. – Жирність, кажуть, замала.
– Переб’ються, – махнув рукою Голубєв. – А чого сидиш?
– А я тут Нюрку зустрів, поштарку, та й пообіцяв її підвезти, – пояснив Плечовий. – Ось і очікую.
– Що, живе вона зі своїм червоноармійцем? – поцікавився Іван Тимофійович.
– А чого ж їй не жити, – сказав Плечовий. – Він у неї замість домогосподарки, атож. Вона на пошту, а він води наносить, дров нарубає, капусняку наварить. Фартух Нюрчин надіне і ходить, як молодиця, порається по господарству, атож. Я сам
