Киліна, а ти чий?
– А я сам свій, – посміхнувся Іван.
– А я таткова й мамина, – похвалилася дівчинка.
– А кого ти більше любиш – тата чи маму?
– Сталіна, – сказала дівчинка і, зніяковівши, втекла.
– Ти диви, Сталіна, – дивлячись їй услід, Чонкін похитав головою.
А втім, Сталіна він теж любив своєрідною любов’ю.
Помахуючи порожнім відром, попростував він назад до хати, і в цей час на свій ґанок виліз Гладишев, скуйовджений, з червоними смугами на щоці.
– Агов, сусіде! – зрадів Чонкін. – А я тебе тут дожидаюся більше години, куди це, міркую, запропав?
– Задрімав трохи, – ніяково сказав Гладишев, потягуючись і позіхаючи. – Після обіду книжку приліг прочитати про селекцію рослин, а воно, бач, розморило. Спека ж яка стоїть, просто кара. Не буде дощу – геть-чисто все вигорить.
– Сусіде, – сказав Чонкін, – хочеш тютюнцю? У мене самосад міцний, аж у горлі дере. Нюрка вчора на ринку в Долгові купила.
Він закотив фартуха, дістав із кишені маслянку з-під рушничного масла, набиту тютюном, і газету, складену книжечкою.
– Тютюн для здоров’я – шкідливе діло, – проголосив Гладишев, підходячи до паркану з жердин, що розділяв два городи. – Учені підрахували, що крапля нікотину вбиває коня.
Однак від пригощення відмовлятися не став. Запалив, закашлявся.
– Таки міцний тютюнець, – схвалив він.
– Тютюнець – самсон, молодим на цеє діло, а старим на сон, – підтримав Чонкін. – А в мене до тебе, сусіде, діло є невеличке.
– Яке діло? – скосив на нього око Гладишев.
– Та діло дрібниця, дурниця зовсім.
– Ну а все ж таки?
– Та так, не варто навіть і казати.
– Ну, раз не варто – не кажи, – розсудив Гладишев.
– Це, звичайно, так, – погодився Чонкін. – Але, з іншого боку, як же ж не казати? Прислали мене сюди на тиждень, і сухий пайок на тиждень, а поминуло вже півтора, а мене не беруть. І знову ж щодо сухого пайка ніяких звісток. Значить, я що ж, виходить, маю жити на жіночий рахунок?
– Так, це негаразд, – сказав Гладишев. – Ти тепер зовешся альфонс.
– Ну, це ти облиш, – не погодився Чонкін. – Ти дружину свою як хочеш називай, хоч горщиком, а мене зви, як і досі, Ванею. Так от я тобі до чого веду. Листа треба скласти до мого командира, як мені далі бути. Ти от чоловік грамотний, а я взагалі-то літери розумію, а пишу кепсько. У школі ще сяк-так кумекав, а далі в колгоспі і в армії все на коні та на коні – знай, тягни віжку то вправо, то вліво, а грамоти там ніякої не треба.
– А розписатися вмієш? – запитав Гладишев.
– Оце я можу. І читати, і розписуватися. Я, знаєш, як розписуюся? Спершу пишу «І», потім «Ч», потім кружечок, і далі все літера до літери і насамкінець таку рисочку з вивертом, і на всю сторінку від краю до краю. Утямив?
– Зрозуміло, –
