на горбі за селом.
12
Прив’язавши коня біля Нюриної хвіртки, голова Голубєв зійшов на ґанок. Не можна сказати, щоб при цьому він був геть незворушний, швидше навпаки, він заходив до Нюриної хати, відчуваючи приблизно таке хвилювання, як тоді, коли входив до першого секретаря райкому. Але він ще дорогою вирішив, що зайде, і зараз не хотів одступати від цього свого рішення.
Постукав у двері і, не чекаючи дозволу, відчинив їх. Чонкін, уздрівши його, злякано і розгублено забігав очима по кімнаті, шукаючи, куди б це засунути п’яльці.
– Рукоділлям займаєтеся? – запитав голова ввічливо, але підозріло.
– Хоч чим би займатися, аби не займатися, – сказав Чонкін і жбурнув п’яльці на лавку.
– Атож, – мовив голова, тупцяючи біля дверей і не знаючи, що казати далі. – Так, так, – сказав він.
– Так чи не так, перетакувати не будемо, – пожартував у відповідь Чонкін.
«Щось він крутить, уникає відповіді», – відзначив подумки голова і вирішив підійти до співбесідника з іншого боку, зачепивши питання зовнішньої політики.
– У газетах пишуть, – обережно сказав він, підходячи ближче до столу, – німці знов Лондон бомбили.
– У газетах чого не напишуть, – ухилився Чонкін від прямої відповіді.
– Як це так, – схитрував Голубєв. – У наших газетах дурниць не напишуть.
– А ви в якій справі? – запитав Чонкін, відчуваючи каверзу.
– А ні в якій, – безпечно сказав голова. – Просто зайшов поглянути, як живете. Донесення пишете? – запитав він, угледівши на столі конверт з військовою адресою.
– Та так, пишу, що трапиться.
«До чого ж розумна людина! – подумки захоплювався голова. – І з цього боку до нього підійдеш, і з іншого, а він все одно відповість так, що нічого не втямиш. Певно, вищу освіту має. А може, і французьку розуміє».
– Кес кесе, – сказав він несподівано для себе єдині французькі слова, які були йому відомі.
– Що таке? – Чонкін звів на нього злякані очі і закліпав почервонілими віями.
– Кес кесе, – вперто повторив голова.
– Що це ти? Що верзеш? – занервував Чонкін і схвильовано заходив кімнатою. – Ти покинь такі слова говорити. Ти говори, що треба, а так нічого. Я тобі теж не в тім’я битий.
– Я й бачу, що не в тім’я битий, – вирішив наступати голова. – Установили тут стеження. Дурні, гадаєте, не тямлять. А дурні нині теж порозумнішали. Ми все розуміємо. Може, в нас щось і не так, та не гірше, ніж в інших. Ото, приміром, «Ворошилов» чи «Заповіти Ілліча» – повсюди одна й та ж картина. А те, що минулого року сіяли по мерзлому ґрунту, так це ж за наказом. Згори наказують, а колгоспник за все відповідає. Не кажучи вже про голову. А ви тут літаками літаєте, пишете! – кричав він, розпалюючись дедалі більше й більше. – Ну й пишіть, що хочете. Напишіть, що голова колгосп розвалив, напишіть, що пияк. Я сьогодні ось випив і від мене тхне, – він нахилився до Чонкіна і дихнув йому просто в ніс. Чонкін
