жовтими очима на руки молодої. Чи то їй кортіло дізнатися, що та притискала ними під білим вельоном, чи так заворожив її блиск новенької золотої обручки на безіменному пальці.
– Мо’, вона скажена? – перелякано прошепотіла чорнява молодиця.
– Авжеж, Ганцю, скажена, авжеж… Бо щоб ото стіко людей, а звірина так нагло на всіх витріщалася і не втікала… Так не буває. Ой чує моє серце, не скінчиться це добром, – дрібно перехрестилася за її спиною старша жінка.
– На всіх? Та на вас вона, тітко Степанко, й не глипнула. Тіко з молодої очей не зводить, з Гелі нашої. Ви-те гляньте, як впірилася. І не змигне. Ще зурочить молодуху вовчанисько погане. Геля ж… Та ви-те самі знаєте… О, ди-но, ди-но, побіліла як стіна і за живіт тримається. А животик у неї… хм… місяців п’ять уже є, а мо’, й більше, бо ж вона його втягує, як тіко мож.
«Посол доброї волі» тим часом дозадкував до гурту і заховався за молодих.
– Викуп, викуп… – смикнув за рукав молодого. – Кажи, Луко, хай староста викуп несе… Мо’, це й ніякий не звір, а відьма, перевертень, вовкулака, знацця… Бач, як на Гелю витріщилася – ніби проклєттє якесь насилає чи гіпнотізірує. Як дати щось, то візьме собі та й щезне.
– Ружжо! – раптом голосно наказав Іван Борух, хрещений батько молодої. – Вітько! Васько! Чуєте, хлопці? Бігом додому за ружжом! Буде їй зараз викуп! Ой буде…
Двоє парубчаків кинулися праворуч, через город, мимо покинутого і вже розтягнутого на дрова обійстя, до своєї хати, захованої за високим парканом. Вовчиця здивовано глянула їм услід, задерла догори голову, видала короткий звук, схожий на собаче скавуління, і спокійнісінько побігла підтюпцем у протилежний бік – до побляклого осіннього лугу. Лугова стежка в’юнилася до дерев’яного місточка-кладки, а далі завертала до лісу, мимо єдиної по той бік річечки садиби.
Втікачка ще й до містка не добігла, як до весільної процесії вже підскочили захекані Борушенята зі зброєю в руках. Вони глянули на те місце, де ще кілька хвилин тому стояла вовчиця, озирнулися навколо і кинулися на стежку. Батько наздогнав молодшого, забрав рушницю – «малий ти ще, Вітьок, на вовків стріляти» – і вибіг наперед. За мисливцями дружно затупотів цілий гурт цікавих.
Вовчиця озирнулася, на мить завмерла, ніби щось роздумувала, а тоді хутко чкурнула стежкою до обійстя на відлюдді. Переслідувачі – за нею.
– Стріляй! Стріляй! Не промаж! Не упусти! – кричали навперебій захмелілі чоловіки.
Борух-старший, розхристаний, розчервонілий, з розтріпаним чубом – руде впереміш із сивим – прицілився і вистрелив. Раз, вдруге, втретє. Але вовчиці хоч би що. Здавалося, кулі навіть змінювали траєкторію, щоб не зачепити її.
– А таки відьма, мекало-перемекало! Відьма! Заворожена! Ви-те бачите, як шпацірує? – притупнув кривою ногою дід Курдик. – Не візьме її твоє ружжо, Іване. Ой не візьме, щоб її колька взяла! Споримо на плєшку? На казьонку. Або нє – на житнівку. Тут треба срібного набоя.
– І комп’ютерну
