Але хіба втримаєш вільного звіра на прив’язі? Леля металася на всі боки, несамовито вила і люто гризла мотузку, поки Любка не відв’язувала її. Тоді вовчиця заспокоювалася, ходила слідом за Любкою, стерегла двір, наглядала на подвір’ї і за курчатами, і за гусятами. Ночувала у сінях, а часом і в кімнаті.
Цієї ночі вона також спала на смугастому тканому ходнику, простеленому біля Любчиного ліжка, і першою схопилася, коли вдосвіта хтось затарабанив у шибку. Стукали хутко-хутко і вимогливо.
– Господи! Чого ж так гримати та ще й у святу неділю? Кінець світа настав, чи що?
Любка підійшла до вікна. Глянула й остовпіла. Лука?! Чого йому треба? Вона впала на стілець, відчула, як тілом пройшлася нервова дрож. Повільно підвелася, накинула на плечі ковдру, загорнулася і знову сіла. Пропасниця не полишала, дрібно тремтіли руки, цокотіли зуби.
– Відчини! – кричав Лука. – Відчини!!!
Любка відчинила. Він схопив її за руку, рвучко шарпнув до себе.
– Ти…
Леля сердито рикнула, оскалила зуби і стала поруч з Любкою. Лука відсахнувся, злякано відступив до дверей. Але за хвилину знову підійшов впритул до Любки.
– Це через тебе все! Через тебе! І через неї, через оцю сво…
– Через кого? – Любка ледь стримувала нервове цокотіння.
– Через твою вовчицю! Я знаю – ти спеціально привела її з лісу і приручила. Спеціально! Певно, довго блукала хащами, поки знайшла і викрала вовченя у вовків. Ти ще тоді задумала… Відьма! Наврочиця! А потім послала на наше весілля. Знала, що Гелька тяжка. Авжеж, знала, бо ж усеньке село про те говорило. А тепер… Тепер… Жінка в гарячці метається. А син… Син не перестає кричати.
– Чий син?
– Мій син! Мій!!!
– А-а-а, в тебе народився син… – Любка враз ніби зів’яла. – У тебе син… Син…
– Ти наслала – ти й спасай. Усе тепер у твоїх руках. Допоможи! Тільки ти можеш… Твоя тітка багатьох спасла, а ти ж неїна послідовниця…
– Спасла… Багатьох… А мою дівчинку… Нашу дівчинку… Не змогла… Хіба це справедливо? Справедливо це?!
Тепер Любці стало душно. Десь під серцем спалахнув вогонь. Він розлився у грудях, опустився до живота, лизнув ноги. Вона скинула на підлогу ковдру. Стояла як примара – висока, худа, у довгій білій сорочці, з розпущеним чорним волоссям, з палаючими, як у гарячці, очима, лівою рукою притискала до себе голову вовчиці, яка притулилася до неї і тихо порикувала.
– Все у Божій волі, – видушив із себе Лука.
– То хай і з вами буде Божа воля. Чого ж ти від мене хочеш?
– Ні-ні, не відмовляйся. Я… Прости! Чи покарай… Мене… Але сина…
Він упав перед нею на коліна.
Вона згадала, як стояла отак на колінах перед ним. Як плакала, а потім вила, вила, вила… Довго і голосно, як вовчиця. І проклинала, проклинала… А він пішов. Наступної
