б нескінченною, але було світло, і це рятувало.
– Ну, от бачиш, – сказала ти. – Зовсім не страшно.
Я подумав і зрозумів, що нічого ж не змінилося.
– Нічого ж не змінилося.
Не встигнувши подумати, я додав:
– Ходім на вулицю. Прогуляємося по нічному місту.
Моя сміливість мене лякала, але я вже переставав відчувати свій страх.
– Як же я піду з власного шістнадцятиріччя? Якщо хочеш, можеш іти один…
Нарешті від нескінченності кімнати нічого не залишилося: я вийшов на вулицю. Дощ не втримався на суцільний хмарі, яка не має кольору, і зістрибнув на мене – спочатку на ніс, потім на маківку, але там йому ніде було розташуватися. Потім він дивився на мене знизу вгору, неначе благав про щось. Теж мені, друг називається! Друзі не благають. Він образився і пройшов – тобто пройшов…
Дійсно, нічого не змінилося. Я йшов уздовж берега озера по парапету. Качки пірнали лапами догори, а виринувши – крякали. Причому, як мені здалося, не одна на одну, а дружньо. Ми йшли з концерту знаменитої поп-групи від берега до її під'їзду. Вона розсміялася своїми темно-сірими очима. Досить голосно, щоб я почув. Її кукурудзяне волосся трохи вимокло.
– Ну, і чому ж ти не запросиш мене ще куди-небудь? – запитала ти.
Дивно: можна подумати, що для тебе це важливіше, ніж для мене.
Я взяв тебе за руку – і вкрився інеєм від власної сміливості.
– Це щось новеньке, – майже розсміялася вона. – Отже, концерт сподобався? Я рада. Ну, добре, мені пора додому.
Вона махнула рукою, я вийшов з її під'їзду до тролейбусної зупинки й зупинився біля краю парапету. Чому вода така кристально темна? Жоднісінької пристойної риби не видно. Качки кивали на знак згоди і вимушено пірнали.
В нічному місті, яким вона не захотіла прогулятися, було вже пізно. Батьки, звичайно, не спали, чекали мене. Я їм тисячу разів казав: не хвилюйтеся, день народження закінчиться близько десятої, я її проводжу до під'їзду і відразу повернусь додому. Годині об одинадцятій, не пізніше. Спіть спокійно. Ні,не заснуть, звичайно, поки я не прийду.
В нічному місті, в якому вона не дозволила мені запросити її ще куди-небудь, було ще (чи вже?) пізно. Батьки, звичайно, не спали, чекали мене. Я їм тисячу разів говорив: не хвилюйтеся, концерт закінчиться близько одинадцятої, я її проводжу до під'їзду й відразу приїду. Годині о дванадцятій, не пізніше. Ну, можливо, о пів на першу. Спіть спокійно. Ні, не заснуть, звичайно, поки я не повернуся.
– Ось будуть у тебе діти, ти теж не заснеш, – сказала мама й посміхнулася.
А я – чи не смішно? – був упевнений, що засну.
– Ти правий. Звичайно, нічого не змінилося, – сказала ти невесело.
– Чому ж «звичайно»? Адже могло змінитися, правда?
Ти подивилася на мене своїми темно-карими очима і, майже вибачаючись, похитала хвостиком того ж кольору:
– Не могло.
Ти подивилася на мене своїми темно-сірими очима і, майже вибачаючи
