плюхалися в парапет. Був уже вечір, але вже, здається, розвиднілось, і я, як звичайно, чекав її – в декількох кроках від берега, на тролейбусній зупинці. Вона щоранку проїжджала в тролейбусі, нам було по дорозі до інституту. Я відволікся від озера і побачив її: вона, як завжди, сиділа в тролейбусі біля вікна, читала книгу. Я увійшов і став поруч. Можна було сісти, але я не зважився навіть привітатися. Вона кивнула і продовжувала читати. Я посміхнувся дружньо і запобігливо й благаючи, як дощ тоді, і залишився стояти.
– Міг би сісти, – зауважила вона байдуже, не відриваючись від книги.
– Так. Але нічого б не змінилося, – заперечив я та з надією подивився в твої, як завжди, темно-сірі очі.
– Звичайно, нічого, – заспокоїла ти, кінчиками пальців поторкавши свої кукурудзяні волосся.
Я спробував щось сказати, щоб ти перестала читати цю книгу.
– Дивись, виявляється, селезні гарніші за качок. А у людей – навпаки.
– Це залежить від конкретного селезня, та й від конкретної качки теж, хоча від селезня – більшою мірою, – незацікавлено сказала б вона.
І поправила б – хоча навіщо поправляти – своє кукурудзяне волосся.
– Двозначний комплімент, – сказала ти з видимістю посмішки, але твої темно-сірі очі не посміхалися. – Ти маєш на увазі, що поправляти марно або краще не може бути?
– Звичайно, може. Дуже навіть може! – з готовністю відповів я і побачив, як найближча качка таки покрутила біля скроні. – Ні, тобто я маю на увазі…
– Добре, чого вже про це. Ходімо, покажеш мені своє оповідання.
Я пропустив її вперед, встигнувши за півсекунди не надихатися запахом кукурудзи. Ми сіли за столик, і я замовив пляшку шампанського. Оповідання мало бути гостросюжетним, правда, я й сам розумів, що в ньому сюжету менше, ніж гостроти, а гостроти – менш, ніж сюжету. Але це було моє найкраще оповідання, тому що ми з тобою сиділи за столиком і пили шампанське.
– Щось ти рано сьогодні, – з посмішкою зауважила мама.
Я був змушений відповісти жестами і поспішив у ванну чистити зуби. Півпляшки шампанського. Вода в крані дзюрчала так само, як хлюпає в озері. Качкам, напевно, сподобалося це порівняння. Тепер вони пропливали повз парапет, не відвертаючись і не пірнаючи, як колись.
А чайки нарешті замовкли – мабуть поснули.
Я зустрівся поглядом з темно-карими очима.
– Маєш рацію, нічого не могло змінитися.
Її очі посміхнулися:
– Хоча, хто знає?… Можливо, коли ми вийшли з весілля приятелів. Мені тоді хотілося, щоб ти не йшов занадто швидко.
Ти не сміялася, а тільки посміхалася, і твої каштанове волосся хвостиком і очі такого ж кольору майже не здавалися недосяжними. Я не вірив своїм очам і вухам. Але хтось із знайомих обійняв її за плечі, і вони обидва заходилися сміятися.
– Про що ти смієшся? – встиг я запитати її.
Ти відповіла:
– Не пам'ятаю, але це неважливо. Бачиш, нічого не змінилося, ти таки був правий.
– Згоден, – не міг я не погодитись.
Ми
