цю вашу, хай їй грець, правду новим і новим поколінням учасників процесії, що віддають перевагу потупленню очей замість того, щоб розкрити їх, як вам би того хотілося. Втім, тепер і мені теж…»
Він кивнув, важко встав, підійшов до вікна, довго дивився на золоту монету в небі і, нарешті, промовив: «Тепер я розумію, що правда – це не обвалені на тебе факти, а казка, розказана собі самому».
Найцікавіше мало розпочатися з хвилини на хвилину. Ми всі стояли вздовж дороги в очікуванні процесії. Сонце теж чекало початку, підморгуючи всім бажаючим, хоча маленька хмаринка примудрилася відкусити від нього такий же маленький шматочок. Чи то тисячі, чи то мільйони осіб, здавалося мені, перетворилися на одну загальну веселу посмішку, вона зависла й розгойдується над бруківкою, майстернею шевця, новенькими черевичками та черевиками, булочною, в якій продавали мій улюблений коровай, лавкою з польовими квітами, корчмою, на вивісці якої було щось надряпано дивовижними літерами, над нашим двором, над усім нашим королівством – таким казковим і дивовижним.
Тим часом по репродуктору почали передавати урочисте повідомлення – вірна ознака того, що ось-ось з'явиться процесія:
«Слухайте королівський указ – пам'ятку святкуючого. Щорічні масові народні гуляння проходять під гаслом: «Радій від пуза». Кожен свідомий представник народу має право відправляти свою найбільш природну для кожного свідомого представника народу потребу – радіти. Радість слід відправляти в спеціально відведених для цього місцях громадського тріумфування. Радіючий має безтурботно радіти від самісінького пуза, супроводжуючи тріумфування заздоровницями та урочистими вигуками. При спробі припинити процес радіння під час загального тріумфу – пузоносець буде негайно наражений на позбавлення вищезгаданого пуза навіть у разі відсутності останнього у нього або у неї. При цьому всі інші представники народу мають рішуче не зрозуміти пузоносця й відмежуватися від нього або від неї. В разі небажання не зрозуміти й відмежуватися така поведінка буде прирівняна до нерадіння від пуза».
Серце у мене калатало – від радості і від того, що зараз, за кілька хвилин усі впізнають мене, бо я голосно оголошу те, що пообіцяв оголосити привітному господареві столу в харчевні. Даремно нас відмовляли старий у перуці, священик і суворі вчені. Я ж скажу правду, і всім, хто зібрався зустрічати процесію, стане ще радісніше, вони розсміються ще голосніше, а потім, прийшовши додому, передадуть мої слова сусідам, а ті – друзям і товаришам по службі, а потім все наше королівство і весь світ дізнаються про це, і я буду знаменитий, і життя моє перетвориться на казку. А головне – все почують, нарешті, правду.
«Правда – це казка, розказана самому собі».
Повторивши це, він обнадійливо посміхнувся мені і додав:
«До початку ходи є час, ви встигнете навідатися до короля. Думаю, він уже розглянув вашу заяву… І, звичайно ж, сподіваюся на ваш із ним здоровий глузд…»
Мені нічого було відповісти. Я пройшов по викладеній в коридорі червоній килимовій доріжці з білими смужками, намагаючись скрипіти голосніше,
