воді. І ця моя картина розповість глядачам правду, бо не стане копією того, що зображує, адже копія і підробка не можуть бути правдою.
– Копія, – сказав молодший з художників, – це всього лише безплідна спроба зобразити результат.
– Зате правда, – підтвердив старший, – це успішне зусилля зрозуміти процес і розгадати причину.
Береги, схили гір, вода, острівець, дерева стали темно-кавовими, шматочки цукру розчинилися в потемнілій воді.
– Ви думаєте, мені не варто відкладати пензля? – зважився я на найважливіше запитання.
– Відчувається нерозривність, – зауважив старший. – Цим питанням ми свого часу мучили себе, тепер – в своє – ви мучите і себе, і нас? Це тішить, колего.
Молодший посміхнувся, востаннє на сьогодні затягуючись сигаретою. З неї впав вогник, і я встиг загадати бажання.
– Приємна безперервність. Що ж до суті того, про що ви питаєте себе і нас, то – головне – продовжуйте ставити знаки запитання, і не тільки в кінці, але й на початку, коли картини ще немає. Тоді вона напевно буде.
Дощ невпевнено підповз і капнув знайомим коктейлем мого «Гроту». Береги озера стали зовсім фіолетовими. Фіолетових фарб було так багато, що ними можна було б написати нову картину, і я вже знав, що обов'язково напишу її, от тільки знайду останній штрих для цієї.
Моїх друзів ставало не видно у фіолетовому кінці дня. Перешіптування їхніх картин злилося з шурхотом листя, тихим хлюпання і – подекуди – хлипанням води біля берега, потріскуванням дров у камінах, відкорковування пляшок. І ще цвіркуни невтомно і безперервно строчили по якомусь своєму іграшковому ворогові.
Я склав етюдник і пішов до своєї машини.
Назустріч, туди, звідки приїхав я, прямувала дівчинка. Вона йшла туди, де вже піднімалося сонце, схоже на щойно спечене, ще гаряче печиво, а в долоні у неї світилася крапелька води, схожа на моє озеро. І я зрозумів, що останній, головний штрих повинен додати до моєї картини не я, а мій глядач, і у кожного глядача цей штрих буде не схожий на інші, і саме це зробить все штрихи схожими один на одного, саме це зробить їх єдиним штрихом.
– У твоїй руці наше озеро стає ще загадковішим і зрозумілішим. Всі разом ми обов'язково домалюємо його, – пообіцяв я їй.
Щоб кроки не заважали слухати, дощ перестав іти й по-заячому нашорошив вуха.
– А ви художник? – з надією запитала вона…
Я поїхав тією ж дорогою на північ. Іноді зупинявся, щоб спуститися до мого озера і продовжити свої нерозривні – безперервні – картини. Я знав, що буду писати їх – фарбами, запахами, словами, звуками. І мріяти про те, що знак запитання – не зараз, а хоча б колись – перестане сутулитися, розпрямиться й стане знаком оклику. Або просто зникне, і від нього залишиться крапка, що робить запитання і оклик такими схожими.
Я знав, що дорога буде різною. Іноді вона буде шелестіти під шинами моєї машини, як шарудить жовтневе листя під ногами. Або втомлено зітхати,
