І багато, багато таких же – інших, але – таких.
Щоб позбутися слідів – потрібно стерти їх з бруківки та з води.
Щоб вони не з'явилися знову – не дозволити минулому піти. Не поспішати в майбутній час із неминулого, сором'язливо прикриваючи бруківку асфальтом. Але все ж таки не зводячи минуле в абсолют.
Віддаючи перевагу найвищому ступеню – порівняльному.
А якщо буде занадто шумно від кованих босих кроків по професійно спаленим мостам, просто напишемо рятівне оповідання. Можливо, вони або їм почнуть читати – і вони тихо, не грюкаючи, повернуться туди, звідки прийшли: дочитати й дослухати.
– Просто напишемо, – сказав він, не дозволяючи мені розплатитися.
– Хоча це не буде просто, – погодився я, віддаючи йому належне.
Автор дякує своєму найкращому другу, що склав йому компанію в європейських столицях – Будапешті, Празі, Тбілісі, Києві в 1956, 1968, 1988, 2014 роках. Випали 1979 і 2004, бо для них поки що немає оповідання.
Садок вишневий коло хати…
…в саду сокирою стукають по дереву.
Потім
Залишуся?
Та ні, вже треба йти…
Йти і думати: хто ж цей дурень, безсмертний, як сама дурість?…
Ниє застуджений поперек. Ноги майже не несуть – гудуть у клятих черевиках…
Все ж таки залишуся, посиджу на нашій з ним лавці. З деяких пір нас тут залишилося вдвічі менше, ніж в ті давні часи. Як не посміхнутися власним арифметичним здібностям. Розділилися два надвоє, в залишку виходить один і одна… Є він, тобто я, – але все одно це – рівно вдвічі менше, ніж було тоді, спочатку.
Почорнілі, відвислі щоки опівнічного неба усіяні бляклими, подекуди рожево-прищавий цяточками. І в цьому небі відбивається наше висихаюче озеро – бездонна водойма прісних слів, що ми їх роздратовано шпурляє один в одного.
Залишуся. Марно і безглуздо йти звідси, з цієї лави, нехай і давно задерев’янілої, від цього озера, в якому – безліч схолоднілих шматочків золи, що колись біли вуглинами…
Сама знаю – не залишуся, все одно ж підведусь і піду – до наших чотирьох стін, побитим горохом докорів, образ і звинувачень. До незагойних розбитих горщиків звинувачень, до отруйних черепків колючої іронії. Добра наживати виявилося навіть простіше, ніж передбачалося, – ось тільки добре, що у нас немає курей: було б сумно бачити, як вони відмовляються клювати ці легко нажиті золоті копійки, розкидані всюди – на подвір’ї, біля озера, в замку.
Піду, щоб знову перебирати хворими ногами в холодних черевиках по звичних білих сходах, схожих на білу халву, зачерствілу, коли вичерпалося моє дитинство. Черства халва – невже по ній вдавалося бігати?
Колись він, чекаючи моєї захопленої подяки, злетів кудись зовсім високо, але звідти мене неможливо не те що розгледіти, а хоча б помітити, – так чому ж захоплюватися і за що дякувати?
Політати, чи що, і мені, – я ж маю на це право, – щоб з висоти польоту
