вона хотіла зустріти себе-другу, під іншим небом, над річкою, колір якої колись не відрізнявся від мого неба, а зараз вона стала схожа на скислий майонез, кажучи твоїми словами?
Він задумався, дивлячись на воду. Від протічної води не хочеться відривати очей, це ж не вогонь, хоча кажуть, що й на нього можна дивитися нескінченно. «Навіщо? – подумав він і подумалося мені. – Всі вогні – все одно вогонь, це вода завжди різна, річки не схожі не тільки на моря й озера, але й одна на іншу».
– У неба немає множини, – припустив я. – Добре, що вони не знали про це.
Чи все ж погано?
– А кажуть, що цей міст розділяє місто, – похитав він головою.
Заперечувати – моя найбільша пристрасть, і я заперечив із властивим мені духом протиріччя всьому на світі:
– Навіть тире не розділяє, а тим більше – міст. Хіба мости наводять не для того, щоб з'єднати? І хіба спалюють не для зворотного?
Роз'єднує не міст, а постійний, неминущий стукіт, що не залишає надії, але залишає сліди.
Сліди замість надії.
Надія, що йде безслідно, без сліду схожа на спалений міст.
4
– Засіб виявився не дуже вірним, бо ти не можеш відволіктися від оглушливого стукотіння та давлячих слідів, – зауважив він радше схвально, ніж співчутливо. – Чи не спробувати інший?
Я напишу так:
Годинник відчинився, з нього вийшли фігури, що дивляться повз нас. Напевно мріють побувати на Острові Пасхи – або прийшли звідти.
Ми взяли по кухлю пива й сіли за столик навпроти байдужих до на нас годинникових фігур.
– Пильна увага, – заперечив він через іще сильніші протиріччя, – відрізняється від неуваги тільки ступенем пильності. – Отже мені теж не звикати.
– Та кумирами, – додав я, відпиваючи з кухля.
Старовина навколо нас була як новенька.
Втім, хіба може місто бути новим? Місто на те й місто, щоб новим не бути, хіба що весело прикидатися.
А щоб раз і назавжди не встояти перед стукотом, місту потрібно забути про свій вік, про неминучий минулий час, – і віддати перевагу майбутньому. Невизначене майбутнє, удавано безхмарне, кисільно-молочне.
Старі міста стуку непідвладні.
– Якби то було так, – посміхнувся він.
– Пиво без тарані – занадто аристократично для мене, – сказав я, намагаючись не чути стукоту й не помічати безлічі слідів босих ніг, що грюкали підкутими п'ятами по старій бруківці.
Буває, бруківку накриють асфальтом, сподіваючись, судячи з усього, замінити минуле майбутнім. Замінити минуле? Значить, воно лякає, не піддається, не стає минулим. Кажуть, у минулого немає умовного способу. Але ж воно може бути суцільним умовним способом. Саме минуле, зведене в абсолют, в захмарно найвищий ступінь, що не може терпіти сьогодення, боїться майбутнього, – ось воно і є тим самим умовним способом, якому поклоняються, яким вгамовують і не можуть вгамувати триваючу спрагу, яка вимагає
