йому одну половину, а другу взяла собі. А він мав хусточку єдвабну, роздер її надвоє, взяв собі половину, а другу віддав їй.
– Тепер будьмо здорові, за рік і два місяці будем ся видіти, а я ще піду у світ щастя шукати.
Цісарева дочка виходить з тої каплички – коло неї під горою слуга стоїть.
– А чого ж ти, небоже, йдеш назад? – дивується слуга.
– Бо був там один панич, і він ту змію порубав і мене від смерти врятував.
А він каже:
– Як тобі не було смерти там, то я ти зроблю. Присягни мені, що будеш моєю жінкою, а я твоїм чоловіком, то я тя живою лишу.
Вона ся злякала і присягнула, але так на святий здогад. А він узяв її на повіз та й назад привіз до батька. Батько дуже зчудувався, що слуга її назад привіз. А він каже цісареви:
– Я ту змію порубав.
І показав голови, що він їх забрав зі собою (не бачив він, що ті голови були без язиків).
Цісар ся дуже тішив і казав, що він буде його зятем. Слуга так хоче хутко робити заповіді і весілля, але цісар питає своєї дочки. А вона зробилася слабою і каже до свого тата, до цісаря:
– Мій татуню коханий, мені ся у сні приснило, що я маю в жалобі ходити рік і два місяці, а тоді допіру за нього піду.
От минуло рік і два місяці, і допіру зачинають весілля робити. Цісар розсилає запрошення усім, хто хоче дивитися на весілля його дочки з тим слугою. Гості приїжджають, приїжджає і той панич з своїм псом. Як все панство ся вже посходило, почали їсти-пити і забавлятися. А потому почали різні трафунки оповідати. Коли всі вже виповіли свої історії, прийшла черга і на пана молодого, того слугу. От він почав оповідати, як то він цісареву дочку врятував, змії голови постинав і з собою їх всіх узяв. По ньому приходить черга до того студента мандрівного, котрий направду цісарівну від змії врятував.
– Най пан тепер розкаже яку казку!
– Аби ся панство не гнівало, я розкажу казку. Чи яка-небудь звірина, котра літає чи ходить, може бути без язика?
– Не може бути, – кажуть йому, – як може бути?
А він добуває хустинку, розв'язує ті язики і притулює до тих голів, а кожен підходить.
– Отже, любе панство, тепер я можу сказати, що то я вирятував цісареву дочку від змії.
А дочка каже:
– Так, татуню, так! То мій муж, а я його жона!
Взяли слугу набік, а на його місце посадили мандрівного панича. А слугу прив'язали коневи до хвоста та й пустили в поле, щоб його кості рознесло.
А паничеві з дочкою уділив цісар половину свого маєтку, і почали вони собі жити окремо. Першої ночі подивився він у вікно, бачить: вогонь горить. На другий день бере панич зі собою коня, пса і йде на те місце на полювання. Поїхав далеко, заїхав у ліс та й заблудив. Блукав він, блукав, не може виїхати на дорогу, аж захопила його ніч. Треба ночувати. А почався дощ, вітер-буря. Змерз панич, думає:
«Щоб якого вогню розложити, розігрітися».
Ходить він, глядить, щоб
