вовк.
Містер Данс, вислухавши ще кілька слів хвали, вклонився і пішов.
– Отже, сквайре! – вигукнув лікар.
– Отже, Лівсі! – вигукнув сквайр.
– Ми обидва сказали те саме одночасно, – розсміявся лікар. – Ви, звісно, чули про цього Флінта?
– Чи чув я про нього? – вигукнув сквайр. – Ще б пак! Це ж був найкровожерливіший з усіх піратів, які лишень плавали коли-небудь морем! Чорна Борода[1] – немовля в порівнянні з ним! Іспанці так боялися його, що, відверто признаюсь вам, сер, іноді я навіть пишався тим, що Флінт – мій співвітчизник. Якось я бачив на власні очі його судно вдалині на обрії, коли наш корабель виходив із Тринідаду, але наш капітан перелякався до смерті й повернув назад в іспанський порт.
– Так, я теж чув про нього тут, в Англії, – погодився лікар. – Але питання ось у чому: чи були в нього гроші?
– Гроші? – гукнув у запалі сквайр. – Ви ж чули їхню розповідь. Що ж ще шукали ці негідники, коли не гроші? Чи ризикували б вони життям заради чогось іншого?
– Про це ми зараз дізнаємось, – відповів лікар. – Але ви так розгорілися, що не даєте мені доказати. Я хотів би дізнатися ось про що. Уявімо, що тут, у моїй кишені, лежить ключ до розкриття таємниці – де Флінт заховав свої скарби. Та чи зуміємо дістатися до них?
– Дістатися, сер! – ще більше розпалювався сквайр. – Я не маю жодного сумніву, що задля такої справи варто запалювати світло. Якщо тільки в наших руках дійсно є ключ, про який ви кажете, я просто зараз зафрахтую судно в Бристолі, візьму із собою вас і Гокінса й здобуду ці скарби, хай би довелося шукати цілий рік.
– Чудово, – сказав лікар. – А тепер, якщо Джим погодиться, ми розпакуємо згорток.
Він виклав його на стіл, але виявилося, що той старанно зашитий нитками, тож лікареві довелося видобувати спочатку хірургічні ножиці зі свого чемоданчика, щоб розрізати шви. У згортку ми виявили дві речі – зошит і запечатаний конверт.
– Спочатку подивимось зошит, – запропонував лікар.
Ми зі сквайром із цікавістю споглядали, як лікар гортає зошит: перед тим як розгорнути його, він приязно запропонував мені відволіктися від вечері й приєднатися до обстеження вмісту загадкового згортка. На першій сторінці зошита ми прочитали не пов’язані між собою слова, які писалися ніби знічев’я або для спроби пера. До того ж тут був і напис, який ми бачили у татуюванні на руці капітана: «Хай справдиться бажання Біллі Бонса» й інші подібні, як-от: «Містер Б. Бонс, штурман», «Годі пити ром», «Біля Палм-Кі[2] він здобув усе, що на нього припадало». Багато написів видалися нам нерозбірливими або незрозумілими. Мене допікало питання: хто був цей «він» і що ж таке він здобув, «що на нього припадало»? Може, йшлося про звичайний удар ножем у спину?
– Ну, тут для нас нічого цікавого немає, – сказав лікар, перегортаючи першу сторінку.
Наступні десять чи дванадцять сторінок присвячувались якійсь бухгалтерії.
Прізвисько відомого своєю кровожерністю пірата Едварда Тіча (початок XVIII століття). –
Острівець біля берегів Флориди.
