у мене в кишені. Правду кажучи, я хотів би покласти його у більш безпечне місце.
– Ваша правда, хлопче, ваша правда, – погодився він. – Я візьму його, коли ваша ласка.
– Я взагалі-то думав віддати його лікареві Лівсі… – почав було я.
– Чудово! – гаряче підтримав мою думку містер Данс. – Це буде пречудово. Він – джентльмен, і до того ж посадова особа. Може й так, я поїду до нього або до сквайра і розповім, як все було. Хай там що, а містер П’ю знайшов смерть під копитами наших коней. Не скажу, що мені його шкода, але завжди знайдуться люди, які захочуть звинуватити мене, начальника митної варти, у його смерті. Якщо бажаєте, я візьму вас із собою, Гокінсе.
Я щиро подякував за це люб’язне запрошення, і ми вирушили назад до села, де лишилися наші коні.
Поки я розповідав матері про свої наміри, усі вже сіли на коней.
– Доґґере, – сказав містер Данс, – у вас міцний кінь. Посадіть до себе у сідло цього хлопця.
Тільки-но я вмостився позаду Доґґера, тримаючись за його тулуб, начальник охорони скомандував, і загін риссю поскакав дорогою до будинку лікаря Лівсі.
Розділ VI
Капітанові папери
Ми скакали не зупиняючись аж до дверей будинку лікаря Лівсі. У жодному вікні з боку фасаду не горіло світло. Містер Данс наказав мені зійти з коня і постукати, а Доґґер підставив стремено, щоб мені легше було зіскочити. За мить двері відчинила служниця.
– Лікар Лівсі вдома? – спитав я.
Служниця відповіла, що лікаря немає, що він приходив після опівдня, а потім пішов до сквайра пообідати і провести вечір.
– Їдьмо туди, хлопці! – гукнув містер Данс.
Цього разу, оскільки відстань була невелика, я навіть не залазив на сідло, а побіг до воріт парку, тримаючись за стремено, поряд із конем Доґґера.
Довга, освітлена місячним сяйвом алея вела через старий сад із голими деревами до білого панського особняка. Тут містер Данс зістрибнув із коня, і ми разом рушили до будинку, куди нас одразу ж впустили. Слуга провів нас устеленим килимом коридором до бібліотеки, повністю заставленої книжковими шафами та погруддями. Біля палаючого каміна сиділи, пихкаючи люльками, лікар Лівсі та сквайр.
Я ніколи не бачив сквайра зблизька. Це був високий, більше шести футів на зріст, кремезний чоловік із товстим добродушним обличчям, вкритим зморшками й загрубілим у довгих мандрах. Неймовірно рухливі чорні брови свідчили про його хоч і незлостиву, проте бундючну та палку вдачу.
– Заходьте, містере Данс, – сказав сквайр згорда, тоном поважного покровителя.
– Доброго вечора, містере Данс, – привітав нас лікар кивком. – Здрастуй, Джиме! Яким погожим вітром ти сюди втрапив?
Начальник стражі стояв по-військовому струнко і розповідав про все, що сталося так, наче складав рапорт. Та бачили б ви, з якою цікавістю слухали його обидва
