край.
– Я візьму лише те, що встигла відрахувати, – мовила мати підводячись.
– А я прихоплю ще й це для рівного рахунку, – додав я, забираючи згорток у цераті.
За мить ми вже бігли вниз сходами, полишивши свічку біля порожньої скрині, і вискочили надвір. Не можна було гаяти ані хвилинки. Туман швидко розвіявся, і місяць світив уже високо в небі. Лише в улоговині та біля дверей готелю висів тонкий імлистий серпанок, що приховував нашу втечу. На півдорозі до сусіднього села ми обов’язково мали втрапити в смугу місячного сяйва. До того ж десь вдалині вже чулися кроки. Ми озирнулися й побачили блимаюче світло, що швидко наближалося, – вочевидь, хтось із розбійників ніс ліхтар.
– Любий мій, – простогнала мати, – бери гроші й тікай. Мені зле!
«Нам обом кінець», – подумав я. О, як я тієї миті сипав прокльонами на боягузтво наших сусідів і з осудом згадував чесність і жадібність матері, її тодішню відчайдушність і теперішню слабкість.
На щастя, на шляху нам трапився місток. Я допоміг матері, що вже ледь трималася на ногах, спуститися до струмка.
Раптом вона знепритомніла і повисла в мене на руках. Не знаю, звідки в мене взялися сили, але мені вдалося затягти її (боюся, не надто ніжно) під місток, наскільки це можливо, бо він був дуже низеньким, і під ним можна було тільки проповзти. Тож ми так-сяк сховалися зовсім поряд з нашим готелем.
Розділ V
Кінець сліпого
Моя цікавість виявилася сильнішою за страх, і я виповз з-під містка у виярок, де сховався за кущем дроку. Я добре бачив дорогу перед нашим будинком.
Тільки-но я вмостився у своєму пункті спостереження, як побачив, що вороги наближаються. Їх було семеро чи восьмеро, і вони йшли швидко, їхні кроки гучно відлунювали по дорозі. Попереду йшов чоловік із ліхтарем, а за ним троє в шеренгу, тримаючись за руки. Попри туман, я таки впізнав сліпого жебрака, що йшов посередині. І справді, за мить я виразно чув його голос.
– Ламайте двері! – загорлав він.
– Зараз, зараз! – відповіли разом кілька голосів.
Вони кинулися до будинку, а разом із ними і чоловік з ліхтарем. Я бачив, що вони зупинилися і про щось тихо перемовляються між собою, наче здивовані тим, що двері виявилися не замкнені. Сум’яття тривало недовго, і сліпий знов вже кидав навсібіч накази лунким та гучним голосом, у якому вчувалося нетерпіння й лють.
– Та заходьте вже! – заволав він, лютуючи через їхнє зволікання.
Четверо чи п’ятеро забігли в будинок, решта двоє лишилися на дорозі разом зі сліпим. За кілька хвилин почувся здивований зойк і чийсь голос гукнув зсередини:
– Біллі помер!
Сліпий вилаявся.
– Обшукайте його ви, нероби! – командував він. – Решта біжіть нагору і несіть скриню!
Я чув, як рипіли під їхніми важкими кроками сходинки наших старих сходів, і мені здавалося, що здригається увесь будинок. Знову почулися здивовані зойки. Вікно в кімнаті капітана
