і я пішов геть. Не знаю, як би я вчинив, якби все йшло так, як повинно йти. Напевно, я розповів би про все лікареві, бо страх як боявся, що капітан згодом пожалкує про власну щирість і спробує мене здихатись. Обставини склалися інакше – ввечері раптом помер мій батько, і я забув про все. Я настільки поринув у прірву власного горя, відвідин сусідів, похорону та хатніх клопотів, що не мав часу не те що думати про капітана, а навіть згадувати про нього.
Наступного ранку капітан зійшов униз і пообідав як зазвичай. Їв він мало, але багато пив. Я думаю, він випив рому навіть більше, ніж пив завжди, бо сам хазяйнував біля стійки, та ще й сердито сопів, тож ніхто не насмілився йому завадити. У ніч перед похороном він був п’яний, як і завжди. Огидно було чути його жахливі співи в будинку, де лежав небіжчик. Та, попри слабкість капітана, ми все ж побоювалися його, і знали, що лікаря викликали до хворого за кілька миль, тому після смерті батька він жодного разу не проїздив поблизу нашого будинку. Я вже казав, що капітан був слабким, навіть більше: сили до нього, здавалося, не поверталися, а щомиті полишали. Він важко йшов сходами нагору, похитуючись підходив до стійки, іноді вистромляв носа у двері – подихати морським повітрям, при цьому він так хапався за стіну й важко дихав, наче видирався на високу гору. Він більше не розмовляв зі мною і, певно, забув про свою нещодавню відвертість.
За вдачею він став ще більше дратівливим і багато гарячкував, попри свою слабкість. У нього з’явилася гидка звичка, коли він впивався: з піхов витягати кортик і класти перед собою на стіл. Утім, на відвідувачів він не звертав уваги і здавався неуважним та зануреним у власні думки. Якось навіть, на наш превеликий подив, він почав насвистувати якусь сільську пісеньку про кохання, яку пам’ятав, мабуть, з молодих літ, коли ще не став моряком.
Другого дня після батькового похорону, близько третьої години пополудні, я вийшов надвір і зупинився на порозі, заглиблений у похмурі думки. День теж видався похмурим, холодним і туманним.
Раптом я помітив людину, що повільно йшла дорогою. Вочевидь, це був сліпий, бо він стукав перед собою ціпком і над очима в нього висів зелений дашок. Закутаний у старий дірявий матроський плащ із каптуром, він здавався зігнутим від старості чи хвороби. Ніколи за все життя я не бачив більш відразливого та негарного обличчя. Зупинившись перед готелем, він голосно і протяжно, наче звертався в пустку, промовив:
– Чи не підкаже яка-небудь добра людина бідному сліпому, що втратив зір, відважно захищаючи нашу вітчизну – Англію, де і в якій місцині я зараз перебуваю?
– Біля готелю «Адмірал Бенбов», у бухті Чорного Пагорба, чоловіче добрий, – відповів я.
– Я чую чийсь молодий голос, – проказав сліпий. – Чи не подасте ви, мій добрий молодий друже, руку, щоб провести мене в будинок?
Я простяг йому руку, і ця жахлива істота з невидющими очима та співучим голосом вчепилася в неї, наче обценьками. Я так злякався, що хотів було вирвати руку, але сліпий одразу ж смикнув мене до себе.
– А тепер, хлопче, –
