align="center">6
У слідчого Гусика густі чорні брови зрослися на переніссі.
До того ж був низький лоб, і слідчий не дивився, а ніби визирав з-під власного лоба. Ніс теж відразу впадав в око: здавалося, колись він був зовсім інакший, проте лихі люди вирвали його, а потім сяк-так увіткнули назад у середину обличчя. Він випинався, мов сторчак, проте не якийсь рівненький, а трохи зміщений праворуч.
Хоч у кабінеті було ще чотири столи, через що він видавався затісним, слідчий Гусик цієї миті був тут сам. Спершу, побачивши відвідувача, кивнув на знак привітання. Другим кивком показав на стілець навпроти себе. Артем пройшов і сів. Що означав третій мовчазний кивок, відразу не второпав. Лише коли Гусик смикнув підборіддям учетверте, збагнув: слідчий хоче дізнатися, чого йому треба.
– Добрий день, – привітався Шеремет, ще не думавши, як і з чого слід починати розмову з чекістом.
– Слухаю, – гугняво промовив Гусик, діставши з кишені штанів несвіжу хустинку й лунко висякавши носа.
– Я до вас.
– Бачу, – кивнув Гусик і додав, ніби підтверджуючи очевидне: – Тут нікого більше нема.
– Моє прізвище Шеремет. Артем Данилович.
Підсунувши до себе аркуш, Гусик старанно вивів його прізвище, ім’я та по батькові вгорі, а тоді сказав:
– Перевіримо. Документи якісь є при вас?
Шеремет неначе ступив на тонкий лід і пішов ним.
– Розумієте…
– Документи, – тепер Гусик не запитував, він вимагав.
– Паспорт я мав. Але… розумієте… я спалив його. Знищив. Узагалі я лікар, у політику не мішаюся. Просто працював у шпиталі. Дозволив собі не погодитися з Петлюрою, – слова звучали дедалі впевненіше, бо ж легенду подумки проговорював не раз. – Необережно висловився про те, що він потурає анархії та безвладдю. Розмова була приватна, та донесли. Довелося тікати з Києва, мене розшукували… Ну, так сказали, я довго не ризикував повертатися. Коли дізнався, що тут уже нова влада, тоді надумав повернутися назад.
– Повернулися?
– Як бачите.
– Перевіримо.
– Що перевірите?
– Усе, – Гусик знову висякався, написав ще якісь карлючки, потім зиркнув на Шеремета й знову запитав, тепер напрямки: – Вам чого треба, товаришу? Чого ви голову морочите?
Фраза збила Артема з думки. Та він дуже швидко опанував себе:
– Я пояснив, чому в мене нема паспорта. Хтозна, на кого натрапиш. Перевірять документи, а там…
– Звати вас як?
Це прозвучало, ніби Гусик не чув і не записав прізвища відвідувача. Проте Артем уже нічому не дивувався й слухняно повторив:
– Шеремет моє прізвище. Ми з дружиною Лідією жили в її брата, на Межигірській. Тобто зараз вулиця імені Переця.
– Перевіримо, – кивнув слідчий, зробивши ще якийсь запис, а тоді, трохи подавшись уперед, відрубав:
