неможливо. Точний час діє тільки там, де є розклад. Та й то не скрізь. А який розклад може бути у нещасного випадку чи недуги? Або в смерті? Га? Чужий біль він відчував серцем і дуже здалеку. І серце в цей момент ставало глобусом болю, на якому, як і на звичайному шкільному глобусі, вписані були країни та континенти, точками жирними були позначені столиці великих держав. І ось кольне у нього серце ліворуч і внизу, і розуміє він, що комусь із литовців в Іспанії чи Португалії погано стало. Але щоб збагнути, де знайти цього нещасного, треба набагато ближче до Іспанії або Португалії опинитися. Вже точно не в Польщі, а десь ну хоча б на половині дороги між Варшавою та Мадридом!
«Атож!» – погодився зі своїми думками Кукутіс і кивнув.
І продовжив свій шлях. За наступну годину його обігнали дві вантажівки й автобус, а назустріч – жодної машини. Небо в сутінках стало опускатися швидше. Попереду вогники села замаячіли. І додав Кукутіс кроку, спритно закидаючи свою дерев’яну ногу поперед здорової. Час від часу озирався назад, аби вчасно з дороги зійти в разі появи транспорту. Однак із боку Литви дорога була порожня, та й у бік Литви ніхто не їхав.
Холод посилився і став поколювати щоки. Дійшовши до повороту до манливих вогнів із вікон будиночків, Кукутіс звернув і відчув полегшення.
Як і годиться, крайній будиночок цього села був кособокий і не фарбований, і всім своїм виглядом волав про допомогу.
Кукутіс зайшов у прочинену хвіртку. Піднявся на дерев’яний поріжок, від чого дошки під ногами заскрипіли жалібно. Постукав у дерев’яні двері, оббиті грубою сірою повстю, з якої в Росії валянки катають.
Хвилини зо три минуло, перш ніж двері відчинилися, і в проймі з’явилася жінка років шістдесяти в теплій синій хустці, синій кофті і чорній грубій спідниці аж до підлоги.
– Dobry wieczór![13] – привітав її Кукутіс польською. – Я з Литви до Парижа йду. Пустіть переночувати?
– З Литви? До Парижа? – Жінка придивилася до обличчя мандрівника, потім опустила погляд нижче і коли побачила дерев’яну ногу Кукутіса, то відразу ж крок назад зробила. – А як пана звати?
І втямив Кукутіс, що його впускають на ніч. Інакше навіщо ім’я питати?
– Кукутіс, – повідомив він.
– А я – Ельжбета.
Слідом за господинею зайшов гість у кімнату, ледь освітлену слабкою лампочкою, світло якої ще більше притлумлювала зелена тканина абажура. На білих стінах – безліч світлин в однакових рамках. Під віконцем ліворуч – овальний стіл і три віденських стільці. Праворуч – застелене ліжко з пірамідкою трьох подушок, біля неї – тумбочка. На ній – карафка з водою, склянка та коробочка ліків.
Сівши на стілець, Кукутіс озирнувся й обернув свій погляд до Ельжбети, котра присіла поруч.
– Добре, що ви пам’ять про рідних зберігаєте! – сказав він у задумі, кивнувши на фотографії, що висіли на стінах.
Жінка відмахнулася, в її очах, попри тьмяне світло, гість помітив веселий вогник.
– Це
Добрий вечір!
