що тепер він може віднести щит-покажчик у китайський ресторанчик і його там безкоштовно погодують.
– А її? – поцікавився Клаудіюс, показавши рукою на Інґриду, котра стояла трохи віддалік.
– Її? Нехай на вулиці зачекає! А ти візьми це, – він передав хлопцеві маленький пластиковий пакет. – Поклади його в кишеню куртки і потихеньку накидай туди всього. Краще шматочки свинини та курки!
Китайці – юнак і дівчина, що прибирали з вільних столиків посуд, – побачивши рекламний щит-покажчик у руках Клаудіюса, привітно закивали. Кинули погляд на Інґриду, котра зайшла з ним. Старший китаєць забрав із його рук щит, відніс у підсобку. Потім показав рукою на буфетний прилавок, на якому під склом у металевих прямокутних контейнерах ще залишалася всіляка їжа. З кожного стирчала ручка великої ложки.
Клаудіюс показав китайцеві пальцем на Інґриду. Той зрозумів безсловесне запитання і, чемно всміхнувшись, кивнув.
Вони взяли по тарілці, наповнили її кисло-солодкою свининою, овочами, куркою, підсмаженою з ананасами і горіхами кеш’ю. Сіли за чистий столик і почали наминати смачну, екзотичну вечерю.
Коли захотілося пити, Клаудіюс підійшов до холодильника зі скляними дверцятами. Але тут знову з’явився китаєць і пояснив, що за фанти і кóли треба платити. Клаудіюс повернувся на місце, і тут же їм принесли літрову фігурну пляшку з водою та дві склянки.
– Ну що, ми тут виживемо? – спитав роблено бадьорим голосом Клаудіюс.
Інґрида подивилася на нього сумно.
– Мусимо вижити, – сказала вона. – Треба тільки знайти нормальну роботу! І знайти її самим!
До Іслінґтона їхали на другому поверсі автобуса, на передніх сидіннях. Вечірнє місто, що пропливало повз із висоти «даблдеккера», діяло як заспокійливі ліки. У Клаудіюса трохи паморочилося в голові. Язик ще відчував кисло-солодкий соус. Ноги продовжували гудіти, але водночас настало умиротворення і навіть десь поруч із його думками ховалася радість від того, що через хвилин двадцять вони повернуться в свою кімнатку, де буде майже тепло та затишно і де вони зможуть відпочити й, якщо залишаться сили, потеревенити, поміркувати вголос про наступні кроки з пошуку власного місця, власного життєвого простору в цьому величезному та дуже зайнятому самим собою місті.
Сходинки, що спускалися до дверей, були освітлені кухонним вікном. За столиком хтось сидів.
– Добре, що ми вже поїли, – промовив Клаудіюс, витягаючи ключі з кишені.
У кімнатці вони зняли куртки, роззулися, прилягли на ліжко, накрите старим пледом.
– Чимось пахне, – Інґрида підняла голову.
Клаудіюс принюхався.
– Сусіди на кухні курять, – сказав він. Нахилився, зазирнув під ліжко і раптом зареготав.
– Ти чого? – здивувалася Інґрида.
– Минулі мешканці свій антикваріат забули! – Він підняв із підлоги червону гумову грілку, наповнену холодною водою.
– Може, залити
