аж четверо пасажирів! А вони не тільки вмістилися, а ще й реготали всю дорогу. Дуже вже їх назва хутора розсмішила. Пієнаґаліс – коріння молока. «У тебе ж жодної корови!» – реготав Клаудіюс. «А яке в молока може бути коріння?» – питала теж із посмішкою на обличчі Інґрида. Рената кермувала машиною і на їхні запитання тільки стенала плечима. І сама при цьому думала про «коріння молока». Адже й її колись ця назва – Пієнаґаліс – здивувала. Коли була зовсім маленькою. «Все має коріння, – відповідала тоді на її цікавість бабуся Северюте. – У каміння, в історій, у трави й у молока. Коріння молока дуже схоже на коріння трави! Якщо молоко на траву пролити, то піде воно в землю по корінням трави…»
Голос бабусі Северюте пролунав у пам’яті Ренати дзвінкіше, ніж зазвичай.
Тепер чотири пасажири зі заднього сидіння роз’їхалися по двоє в дві країни, а ті, хто сидів на передніх, залишилися наразі вдома, в Литві.
– То що ж приготувати? – спитала себе Рената.
Дід Йонас зізнався, що про вечерю почав думати з обіду, якого вирішив не їсти. Апетит уже не той, що раніше. Зовсім не той. По два апетити на день не навідується! Тому вирішив зберегти той єдиний, що ще з’являвся у нього в думках і бажаннях, на вечір.
На кухонному столі по центру – дерев’яне кружальце: підставка для каструлі чи казанка, дві тарілки, виделки, ножі. І дві чарочки. Строго, по-прусському. Нічого зайвого.
Коли Рената внесла на його половину чавунний казанок, терпкий запах заповнив усю кімнату. Дід звеселів, вловивши простий і знайомий аромат тушкованих свинячих реберець із картоплею.
– Ти ж зі мною вип’єш трохи? – спитав він, уже сівши, дивлячись на онуку, котра накладала гаряче в його тарілку.
Не чекаючи відповіді, налив собі й їй гіркого бальзаму.
– Діду, – Рената сіла за стіл, – ну давай, смачного!
Йонас вхопив міцними пальцями свиняче реберце, підніс до рота.
– Чим простіша їжа, тим смачніша, – вимовив він перед тим, як зняти з кісточки зубами м’ясо.
– Не поспішай, гаряче! – попередила Рената.
– Це не я поспішаю, а мій голод! Не дарма я його з ранку накопичував! Гарний светрик! – Дід кинув уважний погляд на онуку. – Під колір машини купувала?
– Майже! Я ж спочатку машину купувала під колір старого улюбленого светра. Ти його вже не пам’ятаєш… Майже такий же червоний… А потім новий светр – під колір машини.
– Чому ж не пам’ятаю, пам’ятаю! Він у тебе ще, як гольф, на шиї манжетою закручувався! А що з роботою?
– Звільнилася.
– Це я вже помітив. А нову знайшла?
– Ще ні. Треба вирішити, що хочу робити.
– Ну так, продавщицею, мабуть, нудно…
– Ні, не нудно. Можна багато книжок прочитати… Покупців зараз в Анікщяї стало менше. Всі, у кого машина є, в Паневежис за покупками їздять.
