до офіціантки, Рената.
– Є з журавлиною та чорницею, – відповіла білява дівчина-офіціантка. – Будете брати?
Рената заперечно похитала головою.
Миготів по обидва боки дороги зимовий ліс. Високі сосни стояли, впершись кронами в небо, й їхні стовбури здавалися напруженими струнами величезної арфи. Торкнися, й одразу задзвенять!
Поруч на пасажирському сидінні – пакет із продуктами з супермаркету. На підлозі під сидінням – ще один. Запас на дві кухні.
Звернула з асфальту на мерзлу вкочену гравійку. Тут уже маленький червоний «фіат» зменшив швидкість. Залишилося позаду старовинне кладовище за дерев’яним парканом. Сніг перед його ворітьми і хвірткою лежав незайманий. Ніхто після того, як він випав, до давно померлих не навідувався.
Далі два нові дерев’яні будинки, збудовані на місці старих хутірських. На тому ж фундаменті. Так тут заведено. Потім лісок і ще один хутір, тільки той уже сучасніший, ціла ферма! Там і корівник, і свинарник, і два трактори.
Мерзла укочена бічна доріжка з гравію повернула до цієї ферми, а Рената поїхала далі. По її особистій доріжці, по коліях, витиснених у снігу, що осів під колесами її маленької машинки. Ще п’ять кілометрів, і вона буде вдома. Вдома у себе, й удома в діда Йонаса. Їхніх двох «домів» під одним дахом. Просто один дивиться вікнами на північ, а другий – на південь.
Пес Барсас вискочив із будки і заметляв хвостом, побачивши знайому машину. Маленький червоний «фіат» спинився біля комори.
Рената занесла пакети в коридор. Роззулася. Один пакет залишила біля зелених фарбованих-перефарбованих дверей діда. Другий занесла до себе.
«Треба буде щось смачне на вечерю приготувати і діда покликати!» – вирішила вона.
Повернулася в коридор, постукала в зелені двері, штовхнула їх. Ті відчинилися.
– О! Приїхала! – зрадів Йонас. – Які в світі є новини?
– А що, треба було газети купити? – спитала Рената, намагаючись згадати, чи просив її про це дідусь.
– Ні, навіщо мені газети! Що там у місті? Може, щось нове бачила? Може, збудували щось?
– Ні, – на ходу відповіла Рената. Занесла пакет із їжею на кухню, розклала покупки на столі. Частину в холодильник сховала, частину – в шафку біля плити.
– Все по-старому. Нічого нового! Згадувала там бабусині пиріжки з яблуками…
– Так, – дід кивнув. – Пиріжки… Завези мене якось туди, в місто. Давненько не був.
– Звісно! Ти сьогодні ввечері у мене повечеряєш?
– О! А я думав тебе до себе кликати! – зізнався дід.
– Ну тоді давай я вечерю приготую, а їсти будемо у тебе! Гаразд? – запропонувала Рената.
– Тобі треба в політику йти, – посміхнувся дід. – Згоден. А що приготуєш?
– Ще не знаю, але спробую щось смачне! – пообіцяла Рената.
Повернулася до себе.
Задумалася про Вітаса. Згадала нещодавню «Шенґенську ніч», згадала гостей і веселу
