style="font-size:15px;"> – Ти їх пам’ятаєш?
Рената мовчала. Вона заплющила очі. Не хотіла, щоб дід бачив сльози.
– Кого ти пам’ятаєш? – продовжував шепотіти запитання дід Йонас. – Бабусю Северюте пам’ятаєш?
Онучка кивнула.
– Моя Юрате та Римас залишили тебе з нами, коли тобі ще й шести не виповнилося. Поїхали на півроку в Англію на заробітки… І де вони? Де їхні зароблені фунти? Куди вони зникли? Що з ними ця Європа зробила? Вона їх просто вбила!
Рената піднялася з-за столу, розмазала сльози долонями по щоках.
– Я зараз, вибач, діду! – сказала і вийшла.
Повернулася через кілька хвилин, умита.
Якийсь час їли мовчки. На кухні у діда було тепліше та затишніше, ніж у Ренати. Вона раз по раз зиркала на всі боки. Здавалося, все тут із дитинства знала, кожен вбитий у стінку і загнутий цвях, на якому висіла то каструля, то друшляк. І все одно оглядатися тут було цікаво. Думки легко підпорядковувалися цікавості, лишаючи в спокою теми важкі, що викликають смуток й іноді – сльози.
– Одягнися, підемо на зірки подивимося! – запропонував дід Йонас, коли чай уже допили.
Вони вийшли на поріг. Дід у накинутому на плечі старому сірому драповому пальті, внучка – в китайському пуховику.
Зірки палали яскраво на темно-синьому небі. Здавалося, що вони віддзеркалюються на білій скатертині снігу.
– Он там і там років із десять тому по вечорах світилися вікна, – дід показав рукою в бік занедбаних сусідніх хуторів. – Цей помер, – він затримав витягнуту руку, потім повів її далі, – цей потонув, цей спився, ці поїхали на заробітки… Я тут останній… Якщо ти поїдеш…
– Я ще не знаю, – зізналася Рената.
– Хочеш, я тобі пальто пошию? У мене десь сувій драпу лежить, сіро-блакитний, йому зносу не буде! – запропонував раптом старий.
– Ти вже років десять голку в пальцях не тримав!
– Вічний «Зінгер» працює, та й пальці ще міцні… Пальто, природно, до кольору машини не підійде, – він усміхнувся. – Під нього доведеться купувати ще одну машину, антикварну…
– Згода, – Рената кивнула. – Тільки потім пришиєш під петлю лейбик «Зроблено в Китаї».
– Ні, – дід захитав головою. – Пришию: «Зроблено в Литві. Фабрика Йонаса»!
Розділ 9. Лондон
М’яка лондонська зима спочатку втішила Клаудіюса. Все місто святкувало Різдво, гамірно та весело. По Оксфорд-стрит вешталися юрби туристів. Суцільна молодь. У лівому вусі дзвеніла іспанська мова, в правому – польська. А Клаудіюс стояв на розі Оксфорд-стрит і Бервік-стрит, встромивши свою жердину з рекламним щитом в асфальт тротуару. Напис на жердині справді привертав увагу перехожих: «Буфет за 5.99, їси, скільки заманеться!» І стрілка, що вказувала на бічну вуличку, де розмістилася та сама китайська забігайлівка, яка забезпечила його першим лондонським заробітком. У першу годину Клаудіюс навіть лічив, скільки людей його щит звернув із дороги і відправив підкріпитися до китайців, але потім перестав.
Інґрида
