Івонн.
Андрюс заперечливо похитав головою і показав поглядом на двері. Потім, озирнувшись на все ще сплячу сусідку Івонн по палаті, зашепотів:
– Даруйте, я не знаю, як вас розсмішити… Я завжди смішу тільки дітей!
Прошепотів і тут же про це пошкодував, позаяк погляд іменинниці миттєво став серйозним і вимогливим.
– А як ви смішите дітей? – пошепки спитала вона, підперши рукою голову та встромивши лікоть у подушку.
– Ну, показую їм різне.
– А ви хіба не знаєте, що коли людині виповнюється вісімдесят, то її емоційне сприйняття світу відповідає сприйняттю світу п’ятирічної дитини? Що ви показуєте п’ятирічним? – спитала вона і знову всміхнулася.
Андрюс розслабився. З почуттям гумору в іменинниці явно було все гаразд.
Він присів навпочіпки, нахилив голову, підніс тремтливі кулачки до рота і затремтів усім тілом.
– Наляканий їжачок? – спробувала вгадати іменинниця.
Андрюс кивнув.
Івонн залилася безгучним сміхом. Потім попросила покликати своїх доньок.
Андрюс із полегшенням прочинив двері в палату. Жінки зайшли.
– Зачекайте в коридорі, – дружньо попросила його дама в шубці.
Вона вийшла до нього через кілька хвилин.
– Дуже дякую, – сказала і простягла двадцять євро. – У неї чудовий настрій!
– А чим вона хворіє? – з ввічливості запитав Андрюс, ховаючи гроші в кишеню куртки.
– Рак, – не прибираючи посмішки з обличчя, відповіла дама. – Але вчасно помітили! Тому все буде добре!
Вона кивнула Андрюсові ще раз, тепер уже прощаючись. І повернулася в палату.
Вийшовши з арки, юнак знову вперся поглядом у червоний, освітлений трьома настінними ліхтарями фасад кафе. Але вулицю переходити не став. Повернув ліворуч і пішов до метро.
Розділ 35. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя
– Немає нічого дурнішого, ніж сидіти і чекати смерті! – Рената важко зітхнула, повернувшись на свою половину від діда Йонаса.
Ось уже майже тиждень минув від дня смерті пса Барсаса. Старий Йонас за цей тиждень постарів, як за цілий рік. Його рухи стали млявими і непевними. Плечі з прямих і могутніх перетворилися на похилі, з’явилася сутулість, він став при ходьбі нахилятися вперед, немов ніс на спині важкий мішок із борошном.
– Ти ж сам казав, що Йонаси не вмирають! – із розпачем заявила йому прямо в очі внучка, котра зайшла перевірити, снідав він чи ні.
А той знову не снідав і тільки під контролем Ренати з’їв варене яйце і зажував його рештками різдвяного чорного хліба.
Вітас, умившись і напившись кави, сів за ноутбук і щось там шукав у мережах, раз по раз бурмочучи, що інтернет тут на хуторі не просто слабкий, а уривчастий і «мерехтливий», як недоступна неозброєному оку зірка. Про зірку він, правда, сказав, коли помітив Ренату, котра зупинилася
