Він напівсидів на короткуватому підлітковому ліжечку, спиною упершись у дві поставлені сторчма пухкі подушки, що впиралися своєю чергою в невисоку металеву спинку. Андрюс вдивлявся в обличчя Поля, намагаючись збагнути, як той себе почуває. Чорна шкіра не видавала хворобливості чи втоми. Тільки очі були занадто червоні. Поль сміявся, коли перші кілька разів Андрюс смішив його в присутності татка. Татусь також сміявся, коли Андрюс із однією тільки символічною ознакою клоуна – пухнастим червоним носом на ґумці, схожим на зменшений помпон на лижній шапочці, показував, як проявляють свій настрій домашні тварини: поросята, кішки та собаки, як ходить качка, як півень стрибає на конкурента по курнику. Але цього вечора Полю або не хотілося сміятися, або взагалі нічого не хотілося.
Його двомісна палата здавалася просторішою через ретельно застелене друге ліжко.
– Ти тепер сам? – спитав Андрюс.
– Його забрали в іншу лікарню, – відповів Поль і зітхнув.
– Я його жодного разу не бачив, – сказав Андрюс задумливо. – Як його звали?
– Бенуа. Його вранці вивозили на процедури, а ввечері привозили. Він мені тільки раз прошепотів «Привіт!» А давай у шашки пограємо?
– Згода, – погодився Андрюс.
– Дістань їх, вони отам у тумбочці.
Велика біла тумбочка із однією полицею праворуч від ліжка була заповнена книжками та іграми.
Андрюс витягнув шашки, підкотив до ліжка легкий столик на коліщатках, розставив шашки на дошці.
– Ти білими, – сказав гість.
– Ні, ти – білими, ти ж білий. А я – чорними.
– Тоді я ходжу, – кивнув Андрюс, розгорнув дошку й опустив погляд на свою шашкову армію.
– Ні, мій хід перший! – із ноткою впертості, немов із ним хтось сперечався, заявив Поль.
– Гаразд, тоді сьогодні чорні ходять першими! Ходи!
– Зроби хід за мене. Підсунь уперед ось ту, першу з правого краю.
Андрюс посунув чорну шашку. Потім пішов своєю білою їй назустріч і звів погляд на Поля.
– Я ходжу тією ж шашкою вперед, – упевнено заявив хлопчик.
Андрюс знову зробив хід за Поля.
Хлопчик задумався, уважно дивлячись на дошку.
– Ну походи за мене ще раз, так, аби я виграв! – попросив він.
Андрюс зняв клоунський носик і почухав кінчик свого власного носа.
– Ну, знаєш, – сказав він, – шашки – не така серйозна гра, щоб грати до перемоги!
– Тоді здавайся!
– Здаюсь, – погодився клоун. – Ще одну партію?
Поль похитав головою.
– Ні, руки болять.
Андрюс мало не засміявся.
– Чого вони у тебе болять, якщо я за тебе весь час ходив? – Він подивився на руки Поля, але не побачив їх. Плечі та руки хлопчика приховував картатий зелено-коричневий плед.
– Якщо хочеш – можеш поглянути, – сказав хлопчик
